З усіх збережених будівель навчальних закладів України середини XVIII століття цей невеликий одноповерховий корпус видається найбільш гармонійним. В його архітектурі явно і чітко відображається уся лагідна краса і вигадливість доби вищого розквіту бароко у Гетьманщині. До того ж багатолітня історія фундації пов’язана із іменами низки найпомітніших діячів культури, як української, так і світової.

Нинішній будинок колегіуму почали зводити 1753 року, за пів десятиліття по тому як велика пожежа винищила значну частку попередньої дерев’яної забудови міста і, зокрема, Вознесенського монастиря, при якому й діяла освітня установа. Ініціатором мурованого будівництва виступив тогочасний єпископ Переяславський і Бориспільський, видатний український духовний письменник і філософ, Йоан (Козлович). Саме його розкішна ліпна монограма із пасторськими інсигніями – атрибутами духовної влади – прикрашає картуш над південним входом до закладу.

Ймовірно, первісне планування споруди дотепер не зберіглося, та майже напевно його складали чотири класні кімнати і троє сіней – одні по центру і двоє по краях будови. Стіни єдиного поверху колегіуму викладені з цегли, потиньковані і пофарбовані. Завершується корпус типовим для козацького бароко високим вальмовим, тобто чотирисхилим, дахом із заломом. Всередині приміщення перекриті циліндричними склепіннями з розпалубками над вікнами.

Винятковим на багатство деталей являється фасад будівлі, обернений до колишнього монастирського подвір’я. Тут весь фриз карнизу заповнює кудлатий орнамент із любим українському серцеві барвінком; стіни членують унікальні фільончасті пілястри; а над нішами аркових віконець заплітаються у візерунки барельєфи з виноградною лозою. Всі опуклі елементи виділено білим кольором на загальному ніжно-жовтому тлі. З боку ж вулиці споруда має доволі лаконічний вигляд, й вирізняється тільки шеренгою рустованих пілястрів.

Окремої уваги заслуговують вхідні портали східної сторони. Кожен з них є виключно індивідуальним. Про найближчий до Вознесенського собору – той, що оздоблено єпископськими відзнаками – йшлося вище. Не менш пишно, композицією релігійного змісту із птахом, оформлено крайній вхід з протилежного боку. До того ж ці портали фланковані пілястрами й згори поєднані широкими дугоподібними карнизами. Проте, центральний вхід майже позбавлений шат. Це зумовлено тим, що його двері початково вели до молодших класів, в той самий час, як крізь бічні мали слідувати студенти старших курсів.

Що ж до початку відліку існування визначного учбового закладу при Вознесенському монастирі у Переяславі, то його 1738 року зорганізував нащадок знаного козацького роду, учень і потім викладач Києво-Могилянської академії, перший самостійний єпископ Переяславський і Бориспільський Арсеній, в миру Андрій Іванович Берло. На його честь заклад довгий час, власне, звався Берліанським або, висловлюючись більш співзвучно тій витонченій епосі, на латинський манер – Collegio Berliana.

Зберігся лист отця Арсенія до протопопа із Золотоноші стосовно обставин і задач створення колегіуму:

маємо намір цього літа, при домі нашому [Вознесенському монастирі] влаштувати училище, на яке, отець Іларіон Негребецький, Києво-Печерської Лаври архімандрит, з братією благоволив подарувати чотири хати, за річкою [Трубежем] які стоять, аби хати ці до нашої катедри нашвидко були б перевезені, з усієї єпархії нашої визначили ми виділити підвід […]. У тих же училищах як дасть Бог влаштувати, священицькі та церковно-причетницькі діти святого вчення мають обучатися, що буде до більшої слави та прославлення імені Божого, до користі ж вітчизни.

Безумовно, першочерговою метою організації даної установи було швидке і якісне підняття рівня освіченості православного священства, чим на той час вже переймалися подібні заклади у Києві, Харкові і Чернігові. За соєю сутністю це була вища школа, рівень викладання в котрій не поступався університетському. Що показово, вона приймала в учні не лише дітей від духовенства і дворянського стану, але також й талановитих хлопчиків із селянських родин.

За єпископа Берла в колегіум були набрані сто двадцять три студенти. Більше половини із родин священства, але багацько склало й представників світських сімей. Викладачами виступили педагоги з київської академії, переважно клірики, що раніш вивчали богослов’я. Навчання у закладі мало тривати шість років. Воно розпочиналося з підготовчих класів – фари, інфіми і граматики. Потім слідували, синтаксима, де вчилися писати твори на морально-виховні теми; поетика, що дозволяла оволодіти теорією та практикою складання віршів; й риторика, як наука написання і виголошення промов. Згодом були додані філософія і богослов’я (у 1773 й 1781 роках відповідно). Серед інших предметів учням викладали основи арифметики і геометрію, нотний спів, катехізис, літературу і діалектику. Також вони мали опановувати латинську, грецьку, польську, руську книжну і церковнослов’янську мови. По смерті отця Арсенія справу з опіки над колегіумом продовжували й усі його наступники на Переяславській кафедрі.

На початку 1750-х років єпископ Никодим (Скребницький) запросив працювати у закладі щойно прибулого із багаторічного закордонного відрядження Григорія Сковороду. Будучи яскравою і неординарною особистістю, останній взявся за справу із неабияким ентузіазмом. Він отримав посаду учителя поетики, тож спеціально для свого курсу склав працю «Міркування про поезію та керівництво до мистецтва оної». Згідно впровадженого юним ще тоді філософом принципу, у освітньому процесі слідувало відмовився від фізичних покарань учнів й запровадити методику діалогу. Подібні та інші новаторства викликали різке несприйняття роботодавця. Никодим висунув вимогу все повернути як було і навчати по-старому. Та, як переказують, Григорій Савич на це відповів прислів’ям:

Alia res sceptrum, alia plectrum – що в перекладі значить «одна справа жезл [архієрейський], а інша сопілка [пастуша]».

Тож, конфлікт поглибився, і Сковороду, менше ніж за рік від початку співробітництва, було звільнено, а його навчальний посібник, що існував в єдиному екземплярі, знищено.

Варто зазначити, що у існуючій нині будівлі Берліанського колегіуму під час своєї практики Григорій Савич не бував, оскільки вона тоді щойно тільки-но починала зводитися. Попередній дерев’яний корпус і бурса, поставлені за Берла, якраз згоріли, тож для проведення класів Скребницький підшукав приміщення деінде.

Велику розбудову Вознесенського монастиря й освітнього закладу при ньому здійснив черговий місцевий єпископ, Йоан (Козлович). Окрім мурованого навчального корпусу він розпорядився поряд поставити й два нові дерев’яні будинки бурсу – гуртожитки для вихідців із небагатих сімей. Не зайвим буде додати, що Йов був геть непересічним церковним діячом середини XVIII століття. Він у філософських поглядах являвся прихильником Готфріда Лейбніца і Рене Декарта, був теоретиком риторики й гомілетики. До того ж, розвиваючи ідеї Стефана Яворського, написав працю «Керівництво щодо мистецтва красномовства». За його єпископського наполягання при всіх церквах Переяслава були зведені шпиталі – будинки піклування для убогих – в які святий отець жертвував переважну частку власних коштів. За це він у народі був прозваний Іваном Милостивим.

Наступник Йова, Гервасій (Линцевський), впровадив у колегіумі низку нововведень. Від 1764 року тут стали додатково вивчати німецьку, але головне – студентам, що не виявляли схильності до опанування мов і точних наук, запропонували освоювати практичні у тодішньому повсякденні спеціальності:  живопис, який у подальшому дозволяв працювати іконописцем, аптекарську і столярну справи тощо.

За російської монархині Єкатєріни II Переяславсько-Бориспільську єпархію 1785 року було ліквідовано, а колегіум при Вознесенській обителі закрито. Згідно тогочасній імперській доктрині разом із секуляризацією, тобто нищенням українських монастирів, розгорнулася й компанія із згортання світської освіти. Тож, більшість викладачів і учнів з Переяслава тоді відправили до Новгород-Сіверської семінарії і у Чернігів. Втім, до початку XIX століття духовну семінарію організували і на місці колишньої Берліанської фундації. Вона проіснувала до 1862 року, коли її перевели у губернський центр, до Полтави.

Впродовж більше ніж століття, що діяли колегіум і потім семінарія, їхні стіни бачили чимало видатних персоналій української культури і науки. Випускниками закладів стали талановитий лікар Хома Тихорський, філолог-славіст Осип Бодянський, правознавець і педагог Ілля Тимковський. Серед викладачів, окрім Григорія Сковороди, окремої згадки заслуговують також Осип Козачковський, що зрештою став ректором семінарії,  Яків Мемлевич, котрий вважався у свою днину одним з найкращих учителів інфіми, а також неперевершений український проповідник Іоанн Леванда.

У 1972 році з нагоди 250-річчя Григорія Сковороди в колишньому будинку Берліанського колегіуму був заснований меморіальний музей знаменитого філософа. Його зали присвячені закордонному періоду життя мандрівного генія, рокам його життя на Переяславщині й викладанню поетики у навчальному закладі.

Серед цікавих експонатів: портрет Сковороди роботи невідомого художника кінця XVІІІ століття, який вважається ледь не прижиттєвим; меблі з маєтку переяславського поміщика Степана Томари, у якого Григорій Савич працював учителем упродовж п’яти років; авторський рукопис сатиричної пісні «Всякому городу нрав і права». Також тут представлені скульптури філософа, створені Іваном Кавалерідзе, картини, малюнки, музичні інструменти й сучасні та старовинні видання.