За однією із найдавніших кам’яниць столиці міський фольклор закріпив сталу назву «Будинок Мазепи». Хоча жодних достеменних даних, які б доводили бодай якийсь зв’язок ясновельможного гетьмана із даною пам’яткою, немає. З’явилася вона, найімовірніше, на початку XVIII століття, кілька разів значно перебудовувалася і зрештою у своєму обрисі ґрунтовно і доволі вдало поєднала ознаки одразу двох мистецьких стилів: українського бароко і класицизму. Сьогодні на території старовинної садиби діє «Музей Гетьманства», й кожному, хто має бажання віднайти у місті непідробну атмосферу козацького духу, сюди варто завітати.

В добу Гетьманщини будинок стояв посеред оточеної невисокою огорожею садиби, й розділяв її на тильну частину із садочком і передню – господарську. Він мав лише один поверх й був організований за давньою українською традицією: як хата на дві половини, із сінями посередині. Також, що вказує на заможність власників, тут були облаштовані підвал у цоколі і, як вважається, велика мансарда згори. На думку сучасник реконструкторів над чоловим вхідним порталом колись здіймався розкішний фігурний фронтон, а первісний дах було вкрито чи-то ґотом, чи-то черепицею.

Про зовнішнє оздоблення оригінальної кам’яниці дослідники чимало дізналися під час реставраційних робіт, на початку 1990-х років. Вони виявили, що найбільше первинне оформлення відповідало цивільній забудові Києво-Печерської лаври часів відновлення після пожежі 1718 року. Як і монастирські палати митрополита, економічний корпус або келії крилошан, фасади подільського маєтку рясніли прикрасами. Пілястри, профільовані ніші різних конфігурацій, лучкові перемички вікон і дверей, багатопрофільний карниз – все це виразні ознаки суто барокової вдачі цієї ошатної будови.

Інтер’єрам, в свою чергу, настрій здають циліндричні склепінчасті перекриття – ніби в лицарських залах. Особливо така романтична складова відчувається у колишніх житлових кімнатах. Колись в них, до того ж, були виведені обкладені мальовничими кахлями груби, а в сінах-передпокої, де тепер працює музейна каса, містилися топки, й саме звідси забезпечувалося опалення.

Ошатний будинок на одній із центральних ділянок київського Подолу постав, що найраніше, наприкінці останнього десятиліття XVII століття. Тут у той час селилися представники міської суспільної еліти. Й серед них була козацько-міщанська родина Сичевських. Ймовірно, польського шляхетського походження. Вона володіла земельними наділами в Лубенському полку, а також тримала млин і хутір на київській Пріорці. За мазепинських часів голова сімейства, Мартин, сягнув вищих щаблів ієрархії місцевого управління й обіймав у магістраті посаду старшого райця, тобто одного з головних керівників магдебурзького Києва.

Перші документальні відомості про кам’яницю на нинішній вулиці Спаській, 16Б, значяться за 1717 роком, коли власником садиби вже був спадкоємиць Мартина, Стефан Сичевський. У віці двадцяти восьми років він сягнув посади лавника – члена судової колегії – потім був козацьким сотником, а на п’ятому десятку пішов у чернецтво. Служив священником при Спаській церкві, що розташовувався зовсім неподалік його родинного маєтку. Сини Стефана також стали поважними представниками київської громади. Старший, Яків, отримав згодом батьківську парафію, а середній, Кирило, за отчої промоції був зарахований до братії впливового тоді Пустинно-Микільського монастиря. Та найбільш яскраву і показову долю мав молодший з тих братів-Сичевських.

Іван Стефанович якось одразу у Києві не прижився. Не отримавши ані значної сімейної підтримки, ані спадку, пішов на службу до військової канцелярії Гетьманщини. Звідти згодом примудрися перебратися до Санкт-Петербурга, де вибудував успішну кар’єру при дворі імператриці Єлізавєти: від лакея піднявся до секунд-майора гренадерської роти Преображенського полку. Вочевидь, тоді ж він потрапив в поле зору царициних фаворитів Розумовських і 1753 року, за протекції гетьмана Кирила – не без певних маніпуляцій – дістав посаду київського війта.

Ставши формально на чолі міста, Іван повсякчас просував інтереси свого можновладного патрона й сприяв його ідеї підпорядкувати Київ гетьманському уряду.  Навіть підтримав перед своїми депутатами указ Розумовського “о битіі Києвському магістрату в вєдєніі гетьманському і о неізключеніі Кіеєвських міщан от общєнародних повинностей”. Звісно, подібні дії викликали жорсткий опір усього київського суспільства й, кінець-кінцем, війта Сичевського 1766 року від справ було усунуто. Відомо, що свою садибу на Спаській вулиці він заповів невістці Марфі, вдові сина Степана, та її донці Насті. Хоча, певні джерела вказують, ніби цей спадок за жінками закріпив не Іван, а його старший брат Кирило.

У будь-якому випадку, 1787 року Сичевські продали свою садибу за 1400 карбованців київському купцеві Козьмі Усовичу. Й хоча останній за життя здобув достатньо статків і статусу, аби також стати членом магістрату, та по його спочину дітям довелося все батьківське майно на скоро розпродавати за борги.

Відтак у 1810 році новим власником мурованого будинку із службами і садом став купець Іван Покровський. Та лише за кілька місяців після того на Подолі сталася страшна пожежа. У полум’ї загинула практично вся попередня тутешня забудова, й стара кам’яниця Сичевських також сильно постраждала. Щонайменше, вона втратила свій дерев’яний мансардний дах.

Відбудову маєтку було замовлено головному архітекторові міста, Андрію Меленському. Згідно його проекту будівля набула яскраво-виражених класицистичних рис:

• увесь бароковий декор було збито або закладено;
• стіни піднялися на ще один цегляний поверх;
• з південного боку з’явилася невелика прибудова із підвалом;
• головний вхід акцентував портиком, що його колони іонічного ордеру здійнялися у висоту двох ярусів й стали підтримувати піддашшя;
• прямокутні вікна другого поверху оформили сандрики у вигляді поличок;
• усі фасади зрештою окреслив широкий вінцевий карниз з модульйонами;
• над будинком був наведений бляшаний вальмовий дах.

Окремі деталі тогочасної оздоби інтер’єрів зберіглися до наших днів. Серед них: дерев’яні коринфські колони обабіч широких проходів на горішньому ярусі, стулчасті дерев’яні двері з набірними й напливними фільонками, деякі кахляні підлоги, ковані двері і ґрати. Втім, внутрішні гвинтові сходи у другій половині ХІХ століття замінили на більш просторі зовнішні, що їх на сьогодні оточує доданий ще пізніше мурований об’єм.

Родині Покровських маєток належав майже впродовж ста років. Її найбільш знаним представником був син Івана – покупця садиби на Спаській – Григорій. Будучи помітним і активним підприємцем, він обирався депутатом з перевірки торгівлі, потім став ратман міської поліції і водночас старостою церкви Миколи Набережного, а в 1850-і роки обіймав посади гласного і зрештою голови Київської Міської Думи. Свій подільський дім він заповів дружині і донці. Саме у власності сім’ї Олександри Григорівни, в одружені Морачевської, будинок лишався до 1920-х років – коли його конфіскували більшовики, облаштувавши тут комунальні квартири.

У 1980-х роках мешканців комуналок відселили, але далі, протягом ледь не цілого десятиліття, пам’ятка простояла занедбаною пусткою. Нове її життя розпочалося відтоді, коли у квітні 1992 року низка київських громадських організацій разом із представниками української діаспори закордоном організувала фонд імені Івана Мазепи, що мав сприяти відродженню старовинної кам’яниці і створенню у її приміщеннях музейного простору. На зібрані кошти були проведені дослідження споруди й реалізовано її реставрацію. Одним з найактивніших ініціаторів проекту і меценатом виступив визначний українській культурний діяч, Нью-Йоркський видавець і уродженець Львову, Маріян Коць.

11 березня 1993 року розпорядження про створення у будинку, званому Мазепиним, музею Гетьманства віддав представник президента Леоніда Кравчука в місті Києві, Іван Салій. По завершенню усіх робіт тут почала діяти експозиція, яку представлено у кількох тематичних залах:

• Гетьмана Богдана Хмельницького, що її головним експонатом є живописний триптих художника Андрія Юхимця під назвою «Ми Богдан»;
• Гетьмана Івана Мазепи, означену ілюстративними матеріалами відповідної доби, а також доповнену добіркою цікавих речей козацького побуту: шаблями, гарматними ядрами, люлькою, цеглинами із батуринського палацу тощо;
• Гетьмана Пилипа Орлика із копіями мап і документів його епохи;
• Гетьмана Павла Скоропадського із колекцією старовинних світлин, фотографій, листівок, грошових знаків, поштових марок, що вона нині найбільш повно в країн відображає історію існування Української держави-Гетьманату 1918 року.

Музейні фонди повсякчас поповнюються новими експонатами. У 2006—2007 роках містом була проведена чергова значна реставрація будівлі, що забезпечила додаткову гідроізоляцію фундаментів і підвалів, а також стосувалася відновлення фасадів і упорядкування присадибної території.

В ніч на 23 жовтня 2025 року Будинок Сичевських опинився під черговим російським ударом з повітря. Бойовий безпілотний, напевне направлений агресором саме на будівлю музею, впав і вибухнув лише за кілька десятків метрів від неї. Стіни старовинної споруди сильно посікло уламками й шрапнеллю, а також було вибито вікна.