Трьохсотлітня будівля друкарні є настільки органічною частиною ансамблю головної площі давнього монастиря, що з-поміж решти забудови її може бути навіть складно виділити як окремий архітектурний об’єкт. Проте, насправді, це одна з найбільш цікавих і неординарних цивільних споруд доби українського бароко, яка до того ж може похизуватися надзвичайно насиченою подіями історією. Сьогодні в приміщеннях старовинної типографії діє музей Книги і Друкарства України.

Друкарня розташовується на схід від Успенського собору, за мальовничим сквером із фонтаном. Вона стоїть на ніби-як штучно підвищеній платформі над узвозом, який веде до печер. Між іншим, величезні кам’яні плити на даній ділянці крутосхилу – це найдавніше збережене штучне мощенням у Києві. Кремезні щербаті брили укладені тут ще у другій половині XVIII століття, в часи, коли споруду печатні поряд спіткав черговий рятівний ремонт.

Нині будівля має два поверхи із чолового фасаду і три – із тильного. З північного боку вона торцем впирається у Ковнірівський корпус, а з півдня перекидає чотири свої щупальця-аркбутани до оглядового майданчику біля Трапезної церкви.

У плані вона є П-подібною і поєднує всередині одразу кілька просторово-організаційних систем: анфіладну, коридорну і секційну. Аби збільшити площу приміщень під встановлення значної кількості друкарських верстатів тут облаштовано наскрізні сіна, тобто фактично коридор по поперечній осі.

Цегляна, тинькована і побілена будівля була зведена в кілька доволі різних етапів — барокового, класицистичного та романтичного. Не зважаючи на це, вона отримала досить гармонійне стилістичне оформлення. Почати варто з її центрального входу, що знаходиться зі сторони площі. Масивні аркові двері із карбованими літерами абетки, що їх встановлено у 1970-і роки, при облаштуванні музею книги і книгодрукування УРСР, обрамляють тричвертні колони доричного ордеру і розкріпований карниз згори.

Також західний фасад прикрашають лопатки, напівколони і віконна лиштва. На окрему увагу заслуговують сандрики над вікнами. У другому ярусі вони візирунчасто-загострені, а в першому – дещо подібні до сплюснутих кокошників. Схоже, що таких, дещо московського характеру, обрисів їм надали за однієї з пізніших перебудов.

Суто ж українською особливістю дизайну екстер’єру є намисто з поліхромних керамічних розеток, яке тягнеться вздовж фризу першого поверху. І якщо цей елемент з’явився орієнтовно за відновлення споруди після пожежі 1718 року, то чудові барокові фронтони – великий з південного боку і менший, над центральним порталом – були вельми турботливо відтворені при спорудженні другого мурованого ярусу, в середині XIX століття.

Цілковито оцінити всю вигадливість корпусу друкарні можна, лише оглянувши його із боку подвір’я. Внаслідок незчислених добудов і оновлень тильний фасад набув образу казкового замку. Фортечною вежею здіймається тут південний напівкруглий ризаліт; до купи окремих входів ведуть громіздкі сходи; а дещо безладно розставлені вікна різного малюнку додають будівлі чарівності. Подейкують, що на чавунний балкон на третьому ярусі башти під час відвідин друкарні любив виходити милуватися краєвидом на задніпровську далечінь Тарас Григорович Шевченко.

Первісну будівлю друкарні, якою вона, ймовірно, була зведена за Єлисея (Плетенецького) і діяла потім в часи архімандритства Могили, Тризни, Ґізеля і Ясинського, можна побачити на плані до славнозвісної «Тератургіми» – деталізованого опису лаври, укладеного 1638 року видатним істориком і письменником Атанасієм Кальнофойським. Будинок, змальований тут із західного боку, видається досить простим: одноповерховий, прямокутний у плані, із меншою прибудовою з південної сторони.

Цю дерев’яну споруду замінили новою, цегляною, в період масштабних перебудов, розпочатих у лаврі гетьманом Іваном Мазепою. Доволі довго її мурування прив’язували до спогаду у подорожньому щоденнику московського мандрівника, священника-старообрядця Івана Лук’янова, котрий відвідав Київ 1701 року. У записі значиться:

нынѣ кругъ монастыря ограду делаютъ каменную зѣло великую; да дѣлаютъ же палату друкарную, гдѣ книги печатать.

Проте, низка обставин вказує на те, що корпус друкарні, який у значно видозміненому вигляді зберігся до наших днів, насправді з’явився трохи раніше. У написі на Євангелії, 1697 року, подарованому Межигірському монастирю, будівничим друкарні називає себе ієромонах Печерського монастиря Софоній. Він перебував на посаді начальника печатного двора за архімандрита Мелетія (Вуяхевича-Височинського) – колишнього Генерального судді Війська Запорозького і великого поборника незалежності лаврської друкарської справи

До того ж, між 1695 і 1697 роками спостерігається перерва в діяльності лаврської типографії. Так, наприклад, перші два томи знаменитих «Четьї Мінеї» Димитрія (Туптала) були випущенні тут до 1695 року, а третій і четвертий – вже після 1697 року. Саму ж мазепинську будівлю друкарні, у її первісному стані, якнайкраще можна роздивитися на ілюстрації до «Печерського Патерика», 1702 року, виконаній знаменитим українським гравером Леонтієм Тарасевичем.

Велика лаврська пожежа 1718 року винищила усю дерев’яну забудову стародавньої обителі. Від друкарського корпусу лишилися стояти самі стіни. Та вже за кілька років, стараннями архімандрита Іоаникія (Сенютовича), його відновили і розширили. Згідно пізніших планів монастиря, тоді до первісного об’єму будівлі було додано дві невеликі прибудови зі східного боку.

Канонічним можна назвати зображення друкарні на титульному аркуші Біблії, 1758 року видання, проілюстрованої гравером Яковом Кончаківським. Попри певне спотворення пропорцій, малюнок дозволяє чітко уявити будівлю, у її найбільш барокові інкарнації. Відтоді і дотепер зберігаються членування фасаду колонами, оформлення порталу й майолікові розетки на фризі. Та замість пізніше доданого другого поверху, бачимо значно більш характерний українській стилістиці високий дах із заломом й, головне – дивовижної пластики фронтони. Зважаючи на певну схожість елементів, можна припустити, що дані начілки було додано видатним лаврським майстром, Степаном Ковніром. Крім того, форма сандриків над вікнами тоді ще не набула нинішнього, московського типу.

У другій половині XVIII століття схил, на якому розташувалося друкарське подвір’я, почав зсуватися. Будівля типографії опинилася під ризиком повного руйнування. По допомогу вирішити цю проблему лаврське керівництво звернулося до керівника інженерної частини Київської фортеці (від 1790 року), військового спеціаліста французького походження, Шарля Пауля де Шардона. Інженер віднайшов розв’язання задачі, підперши південну стіну споруди трьома витонченими аркбутанами – відкритими зовнішніми напіварками, що були перекинуті над спуском до Південної печерної брами. Ще один такий аркбутан було додано значно пізніше, у 1864 році.

Крім негараздів із сповзанням пагорбу, 1772 року в друкарні сталася чергова сильна пожежа. Вигоріла сусідня словолитня, а сама будівля печатні втратила дерев’яну покрівлю й зазнала деякого ушкодження стін. Під час подальшого ремонту мансардний поверх будинку значно спростили, розібравши бічні фронтони із західної сторони. Власне, таким одноповерховий корпус замалював у своїх обмірних кресленнях на початку 1800-х років перший головний архітектор Києва, Андрій Меленський.

Споруда друкарні і сусідні об’єкти чимало страждали від вогню впродовж майже всього XIX століття. І щоразу у процесі відновлення до початкового об’єму додавалися ті чи інші прибудови – здебільшого, із тильного боку. Між 1859 і 1863 роками за проектом тодішнього єпархіального архітектора Павла Спарро замість дерев’яного даху було споруджено нинішній другий цегляний поверх. Тоді ж до корпусу провели водогін і зробили в приміщеннях калориферне опалення. Останнє трьома десятиліттями пізніше замінили водяним, замовивши обладнання на київському машинобудівному заводі Олексія Термена.

У 1892 році з боку чолового фасаду друкарні було вимуровано платформу із огорожею, в межах якої опинився садочок із фонтаном. Характерно, що хвіртки на вході отримали в завершення фронтончики, стилістично схожі на оригінальні, барокові. Територію ж навколо будівлі, як зі сторони площі, так і з подвір’я, тоді забруковали гранітом.

У 1917 році лаврська типографія відсвяткувала 300-річний ювілей від дня виходу своєї першої книжки. А вже за п’ять років, із встановленням більшовицького режиму в Україні, друкарня, як монастирська, остаточно припинила своє функціювання. Її устаткування перейшло до Всеукраїнської Академії Наук. Зберігся опис тогочасної організації приміщень:

• на першому поверсі були друкарський і малий друкарський відділи, складальня, фабзавком, кабінет директора, складське і службові приміщення;
• на другому – палітурна майстерня, сушарня, літографічний відділ з фотолабораторією і також складські й допоміжні приміщення.

Будівля жахливо постраждала в роки II світової війни. Лишилися стояти тільки цегляні стіни і частково вціліли склепіння низки підвальних приміщень. Реставрацію корпусу було виконано на початку 1950-х років, за проектом архітектора Мефодія Дьоміна. Під час неї, поміж іншого, були зроблені нові міжповерхові перекриття, настелена мозаїчна підлога на першому поверсі, на сходах влаштовано грати складного малюнку тощо.

Ідея створення в автентичних приміщеннях музею історії книги і друкарської справи виникла ще у другій половині 1920-х років. Її активно просували літературознавець Павло Попов і тодішній керівник інституту книгознавства Юрій Меженко. Однак, незабаром розпочалися радянські гоніння на українську інтелігенцію, й задум реалізувати тоді не вдалося. Попов повернувся з відповідною ініціативою аж за сорок років. До її втілення він не дожив, та 1972 року задуманий ним музей нарешті було засновано. Експозицію в історичних залах відкрили ще за три роки й у оновленому на початку XXI століття стані вона діє до сьогодні.

Нинішня колекція музею Книги та Друкарства України – це справжній скарб. До неї належать такі видатні взірці книжкової спадщини українського народу, як:

• «Апостол» і Острозька Біблія, видані Іваном Федоровим наприкінці XVI століття;
• «Лексикон славеноросскій» Памви Беринди, 1627 року;
• «Великий Требник» митрополита Петра Могили, 1646 року;
• «Патерик Печерський», 1661 року;
• «Енеїда» Івана Котляревського, 1798 року;
• «Описаніе Киево-Печерськой лавры» митрополита Євгенія Болховітінова, 1847 року;
• «Кобзар» Тараса Шевченка, 1860 року;
• «Странствования Василия Григоровича-Барского по святым местам Востока с 1723 по 1747 годы», видані у 1884 і 1887 роках;

Окрім того в музеї демонструються друкарські і оправні верстати, твори книжкової графіки, оригінальні дерев’яні і металеві граверні кліше, часописи, літографії, плани Києво-Печерської лаври та багато-багато інших унікальних артефактів.