Софія Київська – тисячолітня пам’ятка, що по праву може претендувати на статус найважливішої будівлі країни. В її стінах не раз творилася українська історія, і ця тяглість зберігається до сьогодні. Та водночас надзвичайну цінність становить митецька складова храму. Його архітектурний образ споконвіку вважався справою державного значення, а мозаїчне, фрескове і живописне оздоблення інтер’єрів фахівцями зі всього світу визнається істинним і безцінним шедевром.

Українське бароко у випадку знаменитого собору нерідко відсувається на другий план відносно інтересу широкої публіки до його давньоруської спадщини. Втім, саме опорядження Софії у даному стилі остаточно закріпило її за вітчизняною культурною традицією. Й, мабуть, не дивно, що впродовж останніх кількох століть, за панування в Україні іноземних адміністрацій, найбільшого нищення зазнали переважно майже тільки барокові елементи споруди.

Із стрімкою й елегантною грушоподібною центральною банею та подібними меншими бічними, що їх увінчують промінисті золочені хрести; із помітним вікном-квадрифолією над головним входом; із гостроверхими вежечками, завершеними сонечками-рипідами; із кудлатими фронтончиками над крайніми навами та із монументальним фронтоном над усією портальною групою –  ось якою поставала Софія у днину зеніту свого барокового буття. На жаль, до наших днів далеко не уся згадана вище пишнота уціліла.

Гармонія форми, досягнута українським генієм станом на середину XVIII століття, у згодом була попрана. Та, аби скласти якомога більш чітке уявлення про барокову вдачу Софійського собору, варто крок за кроком пройтися усім звивистим шляхом його історії, етап за етапом. Від часів розбудови до кількох подальших століть занепаду, від могилянського відродження до барокового розквіту за Рафаїла (Заборовського), від сумнівних імперських реставрацій і до останніх подій. За провідників на цій довгій дорозі нам будуть особистості, зв’язок чиїх біографій із долею храму був, здається, найбільш помітним і вагомим.

Володимир Великий, князь-хреститель Русі, згідно з припущеннями   сучасних дослідників, був саме тим, хто на початку другого десятиліття XI століття заклав на яристій околиці тогочасного стольного граду новий могутній собор. Опосередкованими підтвердженнями цьому слугують згадки у хроніках німецького каноніка Тітмара Мерзебурзького і у трактаті київського митрополита Іларіона, а також деякі графіті на стінах самої древньої святині. Барокова доба, в свою чергу, лишила нам перемальовок портрету князя, який до перебудови кінця XVII століття містився на західній стіні центральної нави Софії. Його іноді ототожнюють, власне, із Володимиром, хоча стала наукова думка частіше сходиться на тому, що  тут все ж таки зображено його сина.

Ярослав Мудрий, великий князь київський, до 1040 року напевно довершив грандіозну справу батька  – добудував величний храм. Відтоді Софія одразу набула статусу головної церкви Русі. В її стінах «садили» на престол і ховали великих князів, проводили урочистості і дипломатичні заходи. На багато віків вперед собор став резиденцією руських митрополитів.

Як стверджує Повість минулих літ, Ярослав “любил бе книги, много написав і положи в святей Софії церкві” – тобто організував при ній бібліотеку і майстерню рукописних книжок, скрипторій. Вважається, що по спочину у 1054 році сам епохальний державець віднайшов упокій під склепінням зведеного ним храму. Століттями приписуваний йому біло-мармуровий саркофаг стоїть у північно-східній частині собору, у Володимирському вівтарі, нареченому так на честь Ярославового батька.

Софія, Премудрість Божа – філософське поняття, що за різних трактувань охоплює космічний початок світу й ідеальний його прообраз, є символом знання про сутність, причини і джерела всього сущого. Первісно у християнському богослів’ї йому відповідала іпостась Христа. Й у київському соборі, подібно до придворної церкви Богородиці Фароської у Константинополі, на центральній бані розміщено саме композицію із Христом-Вседержителем – Пантократором грецькою – у колі архангелів.

Втім, згодом Премудрість почали все частіше ототожнювати із Богородицею. Найяскравіше її образ у ярославовій церкві втілює п’ятиметрова мозаїчна постать на ввігнутій поверхні головної апсиди. Такий тип зображення Діви Марії – жінки, яка у молитві здіймає руки до Бога – зветься Орантою. Й серед усього неймовірного комплексу мозаїк і фресок першої половини XI століття (найбільшого зі збережених у світі), вона є, безсумнівно, найбільшою мистецькою вершиною.

Володимир Мономах, онук Ярослава Мудрого, прозорливий і хитромудрий політик, один з найбільших вболівальників об’єднаної і потужної Русі, на великокняжий стіл у 1113 році був посаджений, найімовірніше, саме у Софії. Тому передувало повстання киян і віче у описуваному соборі, на котрому люд закликав князя зайняти владне місце. Крім значних державних справ Володимир опікувався і станом дідової церкви. Правдоподібно його турботою на тоді вже трохи зветшалу споруду зміцнили додатковими стовпами, південну її зовнішню галереєю надбудовали, а у західній влаштували хрещальню. Тоді ж первісно відкрите і принагідно декоративне мурування фасадів було суцільно тиньковане.

Зрештою, всупереч загальній нормі (проте, наслідуючи практику батька Всеволода) великий князь також волів бути похованим у Софії. Родова усипальня, як вважають археологи, була організована у північній галереї храму, на захід від гробниці Ярослава. Сьогодні Мономахові приписують два залишених на стінах собору графіті і мармуровий саркофаг, що експонується під південною стіною приділу Антонія і Феодосія Печерських. Що показово, впродовж кількох століть, мабуть від часів Петра Могили, ця поховальна скриня використовувався у якості підставки під раку священномученика Макарія, про що йтиметься далі.

Андрій Боголюбський, князь Владіміро-Суздальський, став першим в ряді зловмисників, хто піддавав Святу Софію по-справжньому великому розоренню. Літопис так описує події, що сталися у Києві по його захопленню військом північно-східних русичів 12 березня 1169 року:

І грабували вони два дні весь город — Поділ, і Гору, і монастирі, і Софію, і Десятинну Богородицю. І не було помилування нікому і нізвідки: церкви горіли, християн вбивали, а інших в’язали, дружин вели в полон, силоміць розлучаючи з чоловіками їх, діти ридали, дивлячись на матерів своїх. І узяли вони майна множина, і церкви оголили від ікон, і книг, і риз, і дзвони з церков познімали…

Зокрема, з Софійського собору були викрадені численні золоті речі, церковні реліквії й ікона Пресвятої Богородиці. Та гіршим видався сам факт подібної акції: порушено було неписане правило, що коли хто з князів і займе стольний Київ, то має виказати його мешканцям і святиням милість. По Боголюбському ж руські князі стали дозволяти собі поводитися із містом так, наче воно чужинське.

Кирило II, митрополит Київський, був свідком і водночас вимушеним учасником драми краху давньоруської держави. Коли у 1240 році військо хана Батия руйнувало стародавню столицю, він якраз служив канцлером у Данила Галицького, котрий тоді формально посідав великокняжий Київський престол. Шістьма роками пізніше Кирила у сані очільника митрополичої кафедри всієї Русі затвердив сам Константинопольський патріарх. Протягом наступних майже чотирьох десятиліть цей надзвичайно діяльний святий отець примудрявся вкрай вдало лавірувати між Володимиро-Суздальськими і Галицько-Волинськими землями, ханським Сараєм та спустошеним Києвом, старанно відстоюючи інтереси своєї церкви і її пастви.

Вочевидь, на відміну від значної кількості інших київських храмів, Софія в час монгольського нашестя бодай і була пограбована, але значній руйнації не піддавалася. Кирило II зумів доволі скоро її відновити і вже у 1273 році скликав в її осередді великий помісний собор. Цей захід мав на меті припинити різноманітні зловживання, що у скрутну днину значно ширилися поміж духовними чинами. Тоді ж було схвалено Кормчу книгу, яка врегулювала усілякі церковні відносини. Крім того у храмі Премудрості митрополит продовжував висвячувати різних єпископів та архієпископів. По смерті під час однієї з подорожей тіло літнього ієрарха згідно його заповіту перевезли до Києва. Поховано його було у західній частині південної внутрішньої галереї собору. Із тим золота доба славетної святині добігала кінця, попереду на церкву чекали довгі роки грабунків, великого занепаду і майже повного забуття.

Юрій Асєєв, український архітектор і реставратор, що із групою науковців досліджував київську Софію починаючи від 1950-х років, разом з колегами створив її макет-реконструкцію, який і тепер можна побачити ліворуч, при вході до храму. Згідно даної авторської версії, собор часів княжої доби був:

• хрещатим у плані;
• мав п’ять нав й п’ять апсид, які зберіглися донині структурно практично незміненими;
• основний його об’єм оточували два ряди галерей: зовнішні одноповерхові, із так званим гульбищем згори, і внутрішні двоповерхові, криті;
• із західного боку будови, для розміщення гвинтових міжповерхових сходів, було додано дві асиметричні вежі;
• разом із завершенням цих веж храм, з великою ймовірністю, увінчували всього тринадцять сферичних і вкритих свинцем куполів.

Дванадцять менших бань храму пірамідою піднімалися до центральної, великої, влаштованої на перехресті головних склепінь Софії. Разом це ніби-як могло символізувати Христа в оточенні дванадцяти апостолів. Втім, наприклад, мистецтвознавець Григорій Логвин вважав, що куполів у Софії первісно було аж двадцять п’ять…

Пробудження в суспільстві творчого начала після занепаду культури в попередню історичну епоху італійський скульптор і ювелір Лоренцо Гіберті у XV столітті описував словом “rinacque”, що дослівно означає “був відроджений”. І кращої характеристики того, що в комплексі відбулося із Софійським собором у часи правління Київською Митрополією Петром Могилою не знайти. Його натхненням храм, який ось-ось ледь-ледь не розвалився на шмаття, був вперше за майже пів тисячоліття якісно реконструйований. Центральну апсиду укріпили контрфорси, над фасадами з’явилися фігурні гребінці, а стіни над карнизам з північного і південного боків храму, якщо вірити свідкам-художникам, прикрасили скульптурні постаті лицарів. Та тому цьому ренесансному пробудженню церкви передували чотириста років суворих випробувань.

Після розорення ордою Батия Київ впродовж століття з ґаком перебував у складі Улусу Джучі. Весь цей час десятки інших храмів, палаци, виробничі та художні майстерні – майже все лежало руїною. Тож, роль останнього бастіону руської державності у закинутій столиці тоді випало відігравати саме віковічній Софії. При ній лишилася кафедра київських – найвищих серед інших –митрополитів. І, бажано або не бажано, та високі ієрархи мусили при соборі час від часу жити, а відтак за ним і доглядати.

Кипріан, виходець з болгар, митрополит Київський, по суті був останньою помітною фігурою, яка сяк-так об’єднувала своєю волею простір Русі. Він з’явися на історичному обрії, коли естафета боротьби за спадщину давньої держави від Владіміро-Суздальських (ставлених Сараєм) і  Галицько-Волинських князів повністю перейшла до нових потужних гравців – Москви та Литви. На київську кафедру Кипріан був висвячений у Константинополі з подачі великого князя литовського Ольгерда. За тим він мав довгу тяганину щодо свого визнання із московським Калитовичем, князем Дмитром Донським, яка сягнула аж накладання на останнього анафеми.

Нарешті, взявши остаточно під свою владу Московську і Київську митрополії, Кипріан почав концентрувати велику увагу на православних єпархіях Польщі і Литви. На межі XIV і XV століть він подовгу жив у Києві. Вважається, що митрополит поволі втручався у події громадянських війн у Великому князівстві Литовському, і навіть за його, ймовірно, вказівкою у 1395 році на банкеті у софійській резиденції був отруєний саджений Вітовтом на київський стіл князь Скиргайло. Що ж до самої будівлі собору, є згадки що Кипріан ще 1375 року ініціював його ремонт. Помер у Підмосков’ї, похований був в Успенському соборі московського кремля. Наступники Кипріана до давньої столиці навідувалися дедалі рідше. По кінцевому оформленню розколу між кафедрами литовські висуванці переважно правили Київською митрополією з Вільно і Новогрудка, а московські, відповідно, з Москви.

Менґлі I Ґерай, кримський хан, у другій половині XV століття відокремив свої землі від монгольського Улусу Джучі й невдовзі прийняв протекторат Османської імперії. Влітку 1482 року за намовлянь московського царя Івана ІІІ він здійснив успішний похід на Литву, під час якого вчинив одне з найбільших розорень Києва в історії. Про події 1 вересня – тоді першого дня нового року – літописець згадував:

на день Семена Лєтопроводца, в первый час дни, изряди полки и приступи ко граду, и овступи град вокруг. И Божим гневом, нимало не побився, град зажже, и погореша люди все и казны. И мало тех, кои из града выбегоша, и тех поимаша; а посад пожгоша и Ближние села.

Кримці зруйнували замок, взяли в полон незліченну кількість люду, пограбували Києво-Печерську лавру й інші церкви. Забрані з Софійському соборі золоту літургійну чашу-потир і таріль-дискос Менґлі на знак дотримання своїх союзницьких зобов’язань відправив в якості дарунка у Москву. Протягом кількох наступних десятиліть ані хан, ані цар не полишали Київщину й навколишні землі у спокої. Перший повсякчас влаштовував на них спустошливі набіги, а другий висунув безапеляційну претензію, що, мовляв:

вся Русская земля, Киев и Смоленск и иные городы з божьею волею, из старины, от наших прародителей, наша отчина.

Сумна доля митрополита Макарія свідчить чи не найяскравіше про ту скруту, в якій опинився колишній стольний град за піднесення Криму і Москви на межі XVI століття. Подібно до своїх попередників Макарій, зважаючи на постійну загрозу нападів, не ризикував займати київську резиденцію, й постійно мешкав у Новогрудку. Однак, якраз в час його служіння поміж правителями Польщі і Литви – братами Яном Ольбрахтом і Олександром Ягеллончиками – виникла ідея підсилити свою державу, відродивши і додавши до неї Руське князівство. Задля цього на київський стіл вони запланували посадити молодшого брата Сигізмунда. Тож, митрополит мав вирушити на місце й підготувати у Святій Софії відповідну церемонію. Та під час його зупинки 1 травня 1497 року у Скриголові, що під Мозирем, подорожніх атакував татарський загін.  Святого отця було вбито й тіло його порубано.

Привезені до Києва і покладені в Софійському соборі рештки митрополита Макарія серед киян отримали виключне шанування. У 1620-х роках митрополит Йов (Борецький) канонізував священномученика, а згодом Петро Могила облаштував під розміщення раки із його мощами окрему каплицю-усипальню у східному торці південної зовнішньої галереї храму. На малюнку  Абрагама Ван Вестерфельда зображено також розкішний, найімовірніше, різьблений з каменю вівтар поряд із гробницею. До наших днів цей рідкісний витвір ренесансного мистецтва не зберігся, а мощі Макарія у часи більшовицької наруги над Софією були перенесені до київського Володимирського собору, де вони перебувають і досі.

Насправді, впродовж всього XVI століття ані сам Київ, ані його головний стародавній собор від ударів попередніх незгод оговтатися повністю не змогли. Місто опинилося у постійно небезпечному прикордонні. Коли ж згодом воно згідно Люблінської унії потрапило під всеосяжне управління Корони Польської, тутешні монастирі і вулиці перетворилися буквально на арену бойових дій між православними і католиками. Біскуп від останніх, Йосиф Верещинський, про стан Софії у 1595 році, писав до Краківського сейму так:

В даний час храм цей не тільки осквернений через умети рогатої худоби, коней, псів і свиней, що входять до нього, і разом з тим чимало позбавлений церковних прикрас, що знищуються дощами, внаслідок поганого стану даху, але за останній час почалося вже руйнування і самих стін, що все відбувається внаслідок поганого нагляду київських митрополитів та байдужості панів грецької релігії

Не виключено, правда, що католицький ксьондз дещо згущував фарби, оскільки відомо – за півтора десятиліття до того Богуш Гулькевич-Глібовський, намісник православного митрополита Ілії Кучі в Києві, Софійський храм якось-то своїм коштом відремонтував. Натомість, після того, як собор у 1596 році за результатами Берестейської унії перейшов у власність греко-католиків, за певний час його п’ятисотлітня (на тоді вже) західна стіна вся геть завалилася. І, як свідчать джерела, не була відбудована аж до кінця XVII століття. Що у контексті подальших подій видається вельми показовим.

У рік 1622, коли в Києві спочив і з найбільшими почестями був похований гетьман Петро Конашевич Сагайдачний – покровитель православної віри і потужний її захисник – кияни-ремісники, торговці й цеховики зібралися якось натовпом та рушили до Софійського собору бороти присутніх в ньому уніатів. В результаті кілька священників навіть були вбиті. Та попри це, наступні десять років стара київська кафедра все ще продовжила лишатися за греко-католиками. Які, втім, її облаштуванням зайнятися, з тих чи інших причин, так і не спромоглися. І, мабуть, довшого періоду занепаду, ще й такого масштабу руйнацій, безцінна українська святиня більш ніколи не знала.

Петро Могила влітку 1633 року, за кілька місяців після висвячення у Львові в чин митрополита всієї Русі, повертався у Київ. Крім благословення константинопольського патріарха він домігся визнання й від польського короля Владислава IV, а також – монаршої грамоти на повернення Софійського собору православній пастві. Й, зважаючи, що на той момент на Дніпровських пагорбах митрополичий стіл вже тримав обраний козаками Ісая Копинський, Могила зі свого здобуття Софії, – законної старовинної кафедри – влаштував велике дійство. Так в запрошенні на церемонію її повторного освячення одному зі своїх нотаблів він наголошував:

постановилисмо з якнайбільшим приготованням і оздобою відправити посвящення церкви св. Софії, єдиної оздоби нашого народу православного, матері і голови всіх церков. А хоч я анітрохи не сумніваюсь, що В. М. і сам з власної охоти, зрушений ревністю до нашої православної церкви і з обов’язку християнського, не зволиш занедбати прибути на впровадження і на Посвячення тої плачевно зруйнованої оздоби нашої російської, але тим більше, побуджений цим покірним і справедливим проханням, і сам зволиш то ласкаво виконати, і інших поблизьких їх М. М. панів приятелів і сусідів до того прихилити.

Старання щодо відродження “матері і голови всіх церков” митрополита Петра були вражаючі. Задля підняття значущості Софії у 1638 році він влаштував при ній чоловічий монастир, а також тримав тут свою бібліотеку. До слова, деякі книги з неї досі є найбільшим надбанням знаних вітчизняних фондів. Ремонт будівлі Могила переважно вів власним коштом. Маючи за програмну ідею посилення культу Володимира-Хрестителя, він у внутрішній північній галереї собору освятив на честь князя окремий вівтар (де тепер стоїть саркофаг Ярослава), а у зовнішній створив нову каплицю. Оскільки ресурсів на відбудову поруйнованої західної стіни храму все не віднаходилося, то саме з північного його боку тоді і був організований головний до нього прохід.

Завершити реставрацію святині за життя архієрей не встиг. Більше того, побоюючись, що після нього церкву знов зможуть загарбати уніати, він незадовго до спочину розпорядився усе храмове начиння, цінне облачення i важливі документи перенести на зберігання до лаври. Помер митрополит 1 січня 1647 року. Більше двох місяців труна із його тілом простояла у стінах Софійського собору, після чого 9 березня, в день пам’яті Сорока Севастійських мучеників, її із урочистостями перенесли до Успенського собору Печерського монастиря, де Могила й був похований.

Октавіано Манчіні, мандрівний італійський цивільний і військовий архітектор, найімовірніше, прибув до Києва разом із генуезькими купцями. Згідно з деякими припущеннями, на запрошення митрополита Петра він брав участь у відбудові церкви Спаса на Берестові, а також протягом 1637 – 1638 років виконав основні відновлювальні роботи у Софії. І хоча документальних фіксацій того немає, та все ж стилістичні  форми, у яких споруда була замальована в ті часи, явно вказують на руку майстра з Апенін. До оздоблення ж інтер’єрів тоді були залучені місцеві художники, брати І. та Т. Зінов’єви, а також запрошені з Москви іконописець Іоаким і золотар Я. Євтихієв. Про значну реставрацію того етапу у своїй роботі «Тератургіма» згадує Атанасій Кальнофойський. На доданій ним до своєї праці мапі собор фактично вперше в історії відображено реалістично.

Втрачений пізніше Могилянський іконостас собору бачив і описав у своїх спогадах про подорож Україною у 1654 – 1656 роках сирійський мандрівник Павло Алеппський. Описує його він такими захопливими словами:

вівтарів благолепний і величний; він новий, надзвичайно великий, вражає подивом глядача. Ніхто не в змозі його описати через його красу та різноманітність його різьблення та позолоти. Царська брама, висотою в шість ліктів, з аркою на кшталт міських воріт: ширина їх в два з половиною ліктя. Вони, як ведеться, в два створи і заглиблені в подобу склепіння; всі різьблені та позолочені. На одному створі зображений лелека зі срібла: він пронизує свій бік дзьобом і кров тече на його пташенят, що знаходяться під ним; ніхто не відрізнить його від карбованої роботи. Ікони, числом дванадцять, чудові, великі; у всіх них на всі боки товсті колони з різьбленням і позолотою, що заглиблюються в подобу ніші. Колони при іконах Господа і Владичиці великі і дуже високі, з різьбленням та глибокими вирізами: на них зображені виноградні лози з блискучими гронами, зеленими та червоними. Над іконостасом і всіма тяблами йде вельми широка рама, вся з різьбленням та позолотою; вона починається і закінчується впродовж дверей чотирьох вівтарів і йде прямою лінією, а утворює западини. Над нею розп’яття Господа дуже витонченої роботи; навколо нього, зверху до низу, рід різьбленої рами, на якій маленькі кола із зображеннями святих і апостолів, закриті склом.

Від всієї описаної пишноти наразі у колекції Софії зберігся тільки кам’яний герб митрополита Могили, який колись прикрашав іконостас і був реконструйований у 1946 році з віднайдених у храмі частин.

Богдан Хмельницький, гетьман Війська Запорозького, у грудні 1648 року, після низки гучних перемог козаків над Річчу Посполитою, із помпою в’їжджав у Київ. Він прослідував у місто крізь руїни давніх Золотих Воріт і за фінальну точку своєї тріумфальної ходи мав подвір’я Софійського монастиря. Біля стін стародавнього собору гетьмана зі старшиною зустрічали юрби киян і духівництво, очолюване тоді наступником Могили, Сильвестром Косовом. Також, за збігом, на церемонії був присутній Єрусалимський патріарх Паїсій, й це урочистостям надало ще більшої ваги. Подія стала поворотною. Від неї між козаками і всіма православними вірянами була проголошена вічна і всеосяжна підтримка. Тож, для початку, у Києві усі католицькі храми й монастирі були місцевим людом поруйновані, а митрополит Косів рушив на сейм до Варшави, де мав вибороти якомога більш вигідні для своєї пастви положення мирної угоди. Що, зрештою, тоді було досягнуто.

Та вже у липні 1651 року старовинну столицю Русі зайняло польсько-литовське військо. Його очільник, гетьман Януш Радзивілл, практично крок в крок повторив за Хмельницьким маршрут ходи Києвом, і, знов-таки біля Софії, був зустрітий тим саме митрополитом Сильвестром. За місяць перебування завойовників у місті згорів Поділ й деякі православні церкви були пограбовані. Та все ж переконаннями Косова більшість значних споруд й обителей не постраждала. А у пам’ять від тих драматичних днів лишився, мабуть, найцінніший художній документ епохи – замальовки Києва, виконані надвірним художником Радзивілла, нідерландським креслярем та каліграфом Абрагамом ван Вестерфельдом. Саме завдяки його майстерним роботами – бодай місцями й дещо гіперболізованої вдачі – ми сьогодні можемо скласти картину справжнього архітектурного образу тогочасного міста.

Укладена Хмельницьким із московитами 8 січня 1654 року Переяславська угода у долі Софійського собору ознаменувала чергові кілька десятиліть явної занедбаності – на короткій дистанції – і дійсно тектонічні наслідки у віддаленій перспективі. Попервах митрополит Косів навіть відмовився у стінах своєї кафедри приводити кияни до  присяги на вірність цареві. Та все ж, під тиском прибулих до Києва московських воєвод, невдовзі це таки виконав. Трьома ж роками пізніше непокірний Сильвестр помер. Ще за кілька місяців полишив цей світ і могутній Богдан. На Гетьманщині розпочалася темна днина Руїни.

Обраний 1657 року митрополитом на церковному соборі Діонісій (Балабан), прибічник пропольського гетьмана Івана Виговського, через конфлікт із московськими господарями Києва скоро мусив місто покинути. За ним кафедру між собою почали ділити висуванці лівобережних і правобережних гетьманів. У певний момент митрополичий престол взагалі лишився вакантним. Тож, кілька десятиліть поспіль, до завершення Руїни, справами пастви опікувалися так звані мiсцеблюстителi: недовго ставлений Москвою Мефодій (Филимонович), і майже чверть століття архієпископ Чернігівський Лазар (Баранович). Чи проводили вони якісь роботи по відбудові Софійського собору, невідомо. Та, що напевно, могилянське відродження поволі лишалося позаду. В свої права по Україні вступала нова доба, як політична так і культурна – доба українського бароко.

Буремне і знакове в українській історії XVII століття добігало кінця. Спроба української козацької нації вивільнитися з-під гніту одних іноземних поневолювачів призвела до загарбання іншими. У 1686 році Річь Посполита і Московське царство, уклавши “Вічний мир”, поділили між собою по берегах Дніпра українські землі. Та попри таке розмежування та інші надважкі випробування, народ України зрештою віднайшов себе. Хмельниччиною і Руїною були закладені надійні підмурки майбутньої нашої державності. І впродовж наступної сотні років, бодай навіть перебуваючи у імперській тіні, українська самобутність тільки посилювалося. Що віднайшло найпомітніший відбиток саме у мистецтві. І Свята Київська Софія цих знакових процесів стала чи не найголовнішим виявом.

У липні 1685 року на єпископському соборі в Києві за категоричних наполягань гетьмана Івана Самойловича, після двох десятиліть вакантного престолу, новим митрополитом одностайно був обраний князь Григорій Святополк-Четвертинський, в чернецтві Гедеон. На тоді стародавній Софійський храм, де проходила церемонія, ледь не лежав руїною. Заваленою лишалася його західна частина, а всередині не віднайшлося навіть мінімально необхідного начиння для служби. До того ж обитель при кафедрі втратила більшість своїх угідь.

 

Відтак, всі роки прибування при своїй митрополичій резиденції Гедеон присвятив її відновленню.

• Київських воєвод він схиляв розібрати на каміння рештки давньоруських Василівського й Катерининського храмів і матеріали віддати на ремонт Софії.
• Від гетьмана дістав грамоту на володіння монастирем десятьма додатковими селами та містечками.
• В московських царів випросив хлібне постачання й грошове жалування для братії, а також коштовне облачення для священників і великий дзвін на дзвіницю.
• Організував ремонт дерев’яної забудови Софійського подвір’я і розбір залишків західної галереї собору, на місці якої почали споруджувати нову портальну групу.
• Особисто пожертвував срібло на панікадило для головного храмового вівтаря.

Ціною ж, крім іншого, всьому цьому пожвавленню стало остаточне перепідпорядкування Київської і Галицької митрополії від Константинополя Москві.

Для поховання Святополк-Четвертинський, вважаючи себе нащадком Рюриковичів, без зайвої скромності обрав собі у Софійському соборі місце поряд із гробницею Ярослава Мудрого. Та на відміну від всіх попередніх очільників церкви, які од княжих часів титулувалися ієрархами Всієї Русі, у могилу він першим ліг вже як митрополит лише Малої Росії.

У 1697 році вся Гедеонова відбудова Софії згоріла. У полум’ї загинув також монастирський архів, і взагалі, окрім давнього мурованого собору у митрополичій резиденції жодної більш будівлі не вціліло. Історія пам’ятки ніби розпочиналася знову із чистого аркуша. І її основними творцями стали два найпотужніших діяча країни своєї доби – обидва учні Лазаря (Барановича) і випускники Могилянського колегіуму, обидва великі поборники української культури і її меценати, соратники та однодумці – гетьман Іван Мазепа і наступник Святополка-Четвертинського на київській кафедрі, митрополит Варлаам (Ясинський).

Їх стараннями екстер’єр Софійського собору в основних своїх рисах набув нарешті того свого вигляду, який добре знайомий нам сьогодні. Більш-менш недоторканим лишився тільки східний фасад споруди, який крім давньоруських вікон і ніш також зберіг ренесансний ступінчастий фронтончик над центральною апсидою. Натомість, зовнішні бічні галереї були надбудовані другими поверхами, й до них, як і до внутрішніх, позаду додали малі одноярусні апсидки, накриті шоломоподібними покрівлями. Знамениті за малюнками Вестерфельда аркади галерей заклали.

Новоутворені площини стін членували пілястри і, над ними, парні напівколонки. У два рівні фасади опоясали розкріповані карнизи. В простінках були прорізані вікна із лучковими та півкруглими перемичками. На особливу увагу заслуговує оформлення горішніх віконних отворів, що складаються з

• подібних до намист півколонок обабіч,
• багатопрофільних підвіконь і
• кілеподібних рельєфних сандриків.

Такий рисунок лиштв, схожий на зразки московського зодчества XVII століття, може вказувати на участь у роботах майстрів, запрошених з Північного Сходу.

Високий дах на дерев’яних кроквах, що місцями замінив стародавні склепінчасті перекриття, сховав під собою деякі первісні куполи. Також нове тіло церкви майже повністю поглинуло давні західні вежі, а поставлені над галереями шість додаткових бань утворили її впізнаваний нині симетричний силует. Вони здійнялися на високих восьмигранних підбанниках і, як і п’ять первісних, отримали барокові грушоподібні абриси. На позолочення великої центральної бані гетьман Мазепа особисто фундував, як зазначає тогочасний реєстр, п’ять тисяч дукатів.

Найбільших змін зазнав західний бік храму. Фасад тут був повністю відбудований й отримав композицію, яку найчастіше тоді застосовували при зведенні монументальних козацьких старшинських соборів: коли широка середня частина опиняється дещо заглибленою відносно бічних башт-ризалітів, і її ж якомога більш пишно декорують. Так і тут:

• головний вхід заплело кучеряве ліплення;
• над ним була влаштована обрамлена по-багатому ніша під ікону,
• ще вище знаходилося велике вікно-чотирилисник ,
• а завершував композицію розлогий фігурний фронтон.

Ще по кілька скромніших фронтончиків піднялися зі сходу й заходу над галереями.

До всього, геть радикальні зміни чекали на внутрішнє убранство Софії. Мандрівний московський священник-старообрядець Іван Лук’янов, який побачив храм у 1701 році, записав в своєму щоденнику:

Церковь Софии Премудрыя Божия зело хороша и образсовата, да в ней презорство строения; нету ничего – пусто; икон нет; а старое было стенное письмо, а митрополит не хай все замазав известью.

Справа в тому, що на погляд освічених відновлювачів барокової доби, бляклі старовинні фрески жодної естетичної чи канонічної цінності не становили. Тому, після всіх пожеж і відбудов, на початку XVIII століття їх просто вкрили згори тиньком і побілили, підготувавши таким чином простір для нанесення нових “правильних” розписів.

Крім вище описаного, владика Варлаам при соборі знов влаштував бібліотеку й архів. Очільник Війська Запорозького, зі свого боку, на відновлення храму з власної казни виділив п’ятдесят тисяч золотих назагал і ще підніс до його ризниці шитий золотом парчевий сакос і золоту ж чашу, вартістю п’ятсот дукатів. Підсумовуючи все здійснене, митрополит у 1706 році занотував:

піклуванням патронським реіментарським ясновельможного його милості пана гетьмана та кавалера Івана Мазепи обитель свято Софійська є значно оновлена.

Минула геть дещиця часу, і 22 липня 1709 року у соборі Святої Софії тодішній префект Києво-Могилянської академії Феофан Прокопович виголосив перед царем Пєтром I на честь його перемоги під Полтавою над союзним шведсько-козацьким військом, так би мовити, народний панегірик. Урочистий молебень при тому відслужив наступник Ясинського на кафедрі, Йоасаф (Кроковський). Поміж інших українських ієрархів вісьмома місяцями раніше він мусив особисто бути присутнім і схвалити проповідь в Глухові, якою на його колишнього добродія, Івана Мазепу, була накладена анафема. Втім, така поблажливість митрополита все одно у подальшому не врятувала його від загибелі у російській в’язниці. А Київський престол – від пониження до позиції рядової єпархії російської церкви, очільника котрої почав призначати напряму священний синод із Санкт-Петербурга. Показово, що перший реґламент тієї адміністративної установи склав той-таки Прокопович Феофан…

Першим архієпископом Київським став Варлаам (Ванатович). Та його стосунки з імперською владою зрештою теж не склалися, й кінець своїх днів святому отцеві довелося провести засланим у суворих монастирях на півночі Росії. Проте, впродовж восьми років перебування на кафедрі він встиг у камені відбудувати Софійське подвір’я, а в соборі – продовжити роботи з масштабного переоформлення інтер’єрів, які, найімовірніше, активно розпочалися ще за митрополита Йоасафа.

Останній, найяскравіший мабуть, зліт барокового мистецтва в Україні, що із неабиякою зухвалістю торкнувся й осереддя віковічної Софії, відбувся під знаком серця, що палає – гербом Рафаїла (Заборовського). Діяча, який в умовах посилення російського тиску зумів сприяти всебічному піднесенню української освіти та культури. І котрий після дванадцяти років архієпископства домігся таки від цариці Єлізавєти повернення своїй кафедрі статусу митрополії.

Говорячи про зухвалість підходів Заборовського, варто в першу чергу згадати створений його волею новий помпезний іконостас. На нього, до речі, владика витратив тисячу п’ятсот золотих імперіалів, які під час візиту до Києва 1744 року йому особисто жалуваних російська імператриця. Вишуканого дерев’яного різьблення стіна розтяглася у вівтарі на довжину двадцяти двох метрів і піднялася трьома ярусами вгору, перекривши таким чином вид на давньоруські мозаїки. Отож бо, впродовж наступних майже ста років уславлену софійську Оранту практично видно не було, й візитери храму мали у центральній наві натомість споглядати блискучий витвір бароково-рококового смаку, лишений митрополитом Рафаїлом.

Ззовні ж Софію, як і десятки інших київських церков у той період, оздобили феноменальної химерності фронтони. Себто, наявні бічні начілки, ще мазепинської реконструкції, були прикрашені рослинним ліпленням, вигадливими орнаментами і закрученими валютами. А над головним порталом, як видно зі старовинних креслеників і замальовок, –  високими хвилями й святковою пишнотою деталей – здійнявся новий, чи не найефектніший з усіх в країні, фронтон. Разом з подібними він може вважатися  фірмовим знаком Заборовського в архітектурі.

Крім того споруду, яка після попередньої перебудови почала потроху розповзатися, із усіх боків підперли додатковими громіздкими контрфорсами. А ще тоді ж:

• зробили витончений декор на підбаннику центральної бані,
• всередині над стародавньою мозаїчною підлогою поклали нову, з фігурних плит,
• переобладнали та обклали кахлями півкруглу лаву-синтрон у середньому вівтарі.

До цих робіт, ймовірно, був залучений німецький архітектор Йоган-Ґоттфрід Шедель, що на запрошення митрополита якраз в той час виконував добудову Софійської дзвіниці.

Та, говорячи про Заборовського, не можна оминути увагою ще й рідкісний ефект синергії, який спричиняла сама його присутність в українському культурному полі. Як приклад можна навести епізод із Григорієм Сковородою. Майбутній волелюбний філософ формувався в середовищі Могилянської академії, у розвиток якої максимальних зусиль доклав митрополит. Коли ж влітку 1742 року до України з Петербургу прибув у пошуках співців для придворної капели Гаврило Головня (класик українського партесного співу), митрополича консисторія одразу видала указ всім і на всіх рівнях рекрутерові сприяти. Завдяки тому скоро серед відібраних талантів опинився і студент Сковорода. Й це, вочевидь, в біографії мислителя стало одним з ключових поворотних моментів. Ще один ілюстративний нюанс: в бібліотеці кафедрального монастиря зберігся нотний рукопис з церковною службою для митрополичого хору Софійського собору, підписаний “Грицьком”, який нині приписують безпосередньо Григорію Савовичу.

У жовтні 1747 року благодійний отець Рафаїл спочив. Після відправлення усіх заведених обрядів його нетлінне, як свідчили сучасники, тіло було перенесене і покладене у склепі, заздалегідь облаштованому ним у підземеллі під Успенським вівтарем Софії. В наступні дев’ять років  Київську кафедру посідав Тимофій (Щербацький) – персонаж суперечливий і конфліктний. Не зійшовшись з українськими інтелектуальними елітами він, кінець-кінцем, перебрався служити до Москви.

Натомість, до Софійського собору, аби при народному зібранні почесно прийняти митрополичий сан, 9 червня 1758 року прибув улюбленець імператриці Єлізавєти Пєтровни, її багаторічний придворний проповідник, Арсеній (Могилянський). Цей пастир, попри слабке здоров’я, спромігся у церковній і культурній царинах відновленої тоді Гетьманщини реалізувати чимало важливих ініціатив. Серед них, наприклад, було і відкриття при кафедральному храмі першої в Києві проповідницької школи.

Щодо будівлі храму, на замовлення Могилянського були вкриті білим залізом його бані і визолочені маківки. Водночас, в інтер’єрі

• нарешті розписали хори,
• вдягли у коштовні шати образи Христа і Богоматері у намісному ряді іконостасу,
• а також виготовили з дерева кіоти для здавна шанованих вірянами ікон Миколи Мокрого і Богородиці Куп’ятицької.

Упокоївся митрополит Арсеній у 1770 році, у склепі Заборовського. Тринадцятьма роками пізніше поряд був похований і його наступник на кафедрі, Гавриїл (Кременецький). Який, втім, вагомими внесками у історії давньої святині не відзначився.

По суті, ледь не останнім гучним, у всіх смислах, виявом української барокової традиції стали саме проповіді, що їх наприкінці XVIII століття стали регулярно виголошувати у стінах Софії вихованці школи митрополита Арсенія й, іноді, інші обдаровані священнослужителі. Адже то був чи не останній творчій простір, де за все більш тотального імперського нормування себе могли розкрити неординарні особистості. Такими були, скажімо, майбутній ректор Київської академії Тарасій (Вербицький),  видатний поборник православ’я на Правобережжі Мельхіседек (Значко-Яворський) і Самуїл (Миславський) – згодом очільник Київської митрополії.

Однак, дуже показово в цьому плані, що той-таки Миславський, ще будучи ректором Могилянської академії, уславився чи не найбільше саме своєю проповіддю 1768 року, оголошеною на честь шостої річниці вступу на престол імператриці Єкатєріни ІІ. Мине під два десятиліття, ця російська деспотка ліквідує Гетьманщину, розорить своєю секуляризацією більшість українських монастирів, включно із кафедральним – і після всіх цих та інших подібних діянь її в Святій Софії віншуватиме урочистою духовною промовою найвідоміший тоді на всю імперію киянин-оратор, Іоанн Леванда. Йому задоволена тим виступом монархиня на місці вручила коштовний хрест і навіть… надала дозвіл під час служби користуватися палицею архімандрита.

Красномовець Леванда, будучи протоієреєм Софійського собору, пережив і свого патрона, митрополита Самуїла, і милостиву до нього володарку Єкатєріну. Пережив і їхніх замінників: владик Ієрофея (Малицького) і Гавриїла (Банулеско-Бодоні), а також імператора Павла І. Все життя він писав нескінченні проповіді: на вінчання молодих, на поховання знатних осіб, на різні церковні свята тощо. В час великої подільської пожежі 1811 року втратив дім, але словом підтримував інших постраждалих. Містянами був дуже любий і тому по спочину удостоївся надзвичайно урочистого похорону. Його труну до кафедрального храму весь шлях супроводжували юрби народу, а дванадцять місцевих цехів несли поряд, згідно давньому звичаю, порожні домовини і корогви. Похований отець Іоанн був під південною стіною Іоанно-Предтечинського (Благовіщенського раніш) приділу. А із тим, здається, зовсім добігла кінця й барокова глава у довгій хроніці Київської Софії.

Радянська наукова традиція зазвичай XIX століття у контексті Софійського собору проголошувала епохою великих відкриттів, вивчення і відродження. Мовляв, були розчищені фрески давньоруської доби, а будівлю в цілому добротно відремонтували й поновили. Разом з тим, майже ніколи не акцентувалося на тому, що все це відбулося шляхом доволі непрофесійного і агресивного втручання. Втручання, яке для барокової спадщини, в першу чергу, ледь не стало фатальним.

За митрополита Серапіона (Александровського), першого московита на Київській кафедрі, у 1810 році учасники археологічної експедиції Константіна Бороздіна вперше фахово, згідно тогочасних підходів, обміряли Софію. Зокрема, художник Алєксандр Єрмолаєв зробив плани поверхів, креслення фасадів і розрізів. Командою була навіть здійснена спроба виділити первісне ядро споруди. Минуло півтора десятиліття, і наступник Серапіона на кафедрі, Євгеній (Болховитінов), особисто сам написав працю, яка дотепер вважається першим серйозним комплексним дослідженням храму – знаменитий «Опис Києво-Софійського собору і Київської ієрархії» 1825 року видання.

Інтерес до київських старожитностей в імперії постійно лише наростав і на певній стадії дістав меж виключної і безпосередньої царської уваги. Тож, від початку 1840-х років Ніколай I власною персоною міцно взявся за тутешні епохальні святині.

• По відвідинах Успенського собору Києво-Печерської лаври він виявив сильне розчарування тамошніми пізнішими розписами.
• У зв’язку з чим одразу був оформлений закон, який заборонив у домонгольських храмах будь-що без височайшої царської волі змінювати.
• За цим на вивчення Софії з Петербургу був направлений історик і художник, у подальшому відомий теоретик російсько-візантійського стилю, Федір Солнцев.
• Імператор, отримавши від цього експерта перші результати обстежень, не забарився знов приїхати до Києва, де заслухав повні звіти.
• У підсумку було вирішено давньоруські фрески від пізніших нашарувань звільнити, а там, де це буде складно зробити, поверхні оббити мідними пластинами і їх згори розписати.

Без жодних зволікань, наймити правлячого тоді вже митрополита Філарета (Амфітеатрова) взялися виконувати постанову. Цими умільцями на скоро, примітивними й грубими методами, було зідрано, разом з тинком, безліч видатного барокового малювання. Реалізація ж солнцівського проекту оздоблення перетворилася на п’ятилітню епопею із постійними скандалами із підрядниками й задіянням здебільшого непродуманих технологічних рішень. В результаті,

• віднайдені стародавні фрески було замальовано олійними фарбами,
• відсутні фрагменти дописано з голови, а
• образи святих на стінах, чиї справжні імена встановити не вдалося, тобто переважну більшість, підписали взятими зі стелі найменуваннями.

Все це цар Ніколай, який востаннє завітав до собору у вересні 1851 року, оцінив як цілком задовільне.

Варто додати, що не лише стінопис XVII – XVIII століть за описуваних заходів був порушений. В програму до того ж увійшли:

• накриття барокової підлоги чавунними плитами із орнаментом неовізантійського стилю і
• частковий демонтаж іконостаса Заборовського.

На тій стадії був знятий його верхній ярус. Середній прибрали пізніше, коли всю конструкцію наприкінці XIX століття вирішили розібрати і перезолотити. Усунені частини згодом перенесли до вівтаря Стрітення Господнього, у західну частину північної зовнішньої галереї, звідки її вже з кінцями вилучили більшовики.

В правління сина Ніколая, царя-реформатора Алєксандра II, Софія спішно перетворилася на непохитний оплот контрреформ. При ній Київський митрополит Арсеній (Москвін) ініціював створення Свято-Володимирського братства – організації, що всіма доступними методами відстоювала інтереси російської церкви. За неодмінної держаної підтримки від 1864 року і протягом наступних п’яти десятиліть вона люто борола всі інші конфесій:

• друкувала сотнями тисяч пропагандистські матеріали,
• організовувала усілякі зустрічі і зібрання, й
• за надзадачу ставила собі… охрещення якомога більшого числа українських євреїв.

В цей час, у 1873 році, найімовірніше коли київським єпархіальним архітектором ще служив Павло Спарро, його стараннями до північно-західного кута собору прибудували два додаткові контрфорси.

Та найсуттєвіші зміни зовнішнього вигляду Софії, принаймні за останні два століття, відбулися в роки правління Київською митрополією уродженця посаду Погорєлоє Городіщє, Тверскої губернії, Ніколая Шалюхіна, що взяв собі пізніше прізвище Городецький, а в чернецтві іменувався Платоном. Вочевидь, намагаючись слідувати курсом на максимальне поросійщення культури, який за царя Алєксандра III остаточно встановився по всій імперії, митрополит вирішив позбавити будівлю своєї кафедри усіх можливих натяків на західні (або, як їх тоді називали, польські) впливи. Й цей присуд Шалюхіна для цілого намиста розкішних прикрас, залишених “матері і голови всіх церков” найвидатнішими провідниками українського народу: Могилою, Мазепою, Заборовським тощо – був вирком.

Впродовж 1882 – 1889 років згідно проекту зодчого Володимира Ніколаєва:

• над центральною апсидою храму був знищений великий східчастий начілок доби Могилянського Відродження;
• також зі східного боку, разом із пониженням покрівлі й відкриттям віконних отворів менших бань, розібрали два мазепинські малі фронтончики;
• фактично повністю був зруйнований урочистий бароковий західний фасад,
• до котрого – перед портальною вхідною групою, між вежами, в рівень першого ярусу – добудували паперть у псевдовізантійському стилі,
• над нею збили розкішну нішу під ікону й характерне вікно-квадрифолію,
• і замінили їх величезним прольотом із напівциркульним верхом,
• а на завершення, на широкій дузі згори виклали мозаїкою напис російською “Божья сила и Божья Премудрость – Софія”

 

Щодо внутрішнього простору собору, то тут підходи, все ж, почали потрохи набувати ознак відносної наукової притомності. Влітку 1884 року мистецтвознавець і професор Київського університету Адріян Прахов виявив у центральній бані мозаїчну композицію із Христом-Пантократором. Коли її повністю розкрили й з’ясували, що деякі частини постатей архангелів втрачені, аби надати сюжету завершеності вирішили їх домалювати. Із цією задачею доволі майстерно впорався художник Михаїл Врубель. Тоді ж почалася велика робота над усуненням катастрофічних наслідків Солнцевської “реставрації”. Зокрема, від олійних фарб спробували очистити фрески, однак використана для того каустична сода лише спричинила прискорене їх руйнування. Словом, певним гарним досягненням можна рахувати хіба заведення в будівлю системи опалювання.

Тяжкая завеса серо-голубая, скрипя, ползла по кольцам и закрывала резные, витые, векового металла, темного и мрачного, как весь мрачный собор Софии, царские врата. … То не серая туча со змеиным брюхом разливается по городу, то не бурые, мутные реки текут по старым улицам — то сила Петлюры несметная на площадь старой Софии идет на парад. … Солнце окрасило в кровь главный купол Софии, а на площадь от него легла странная тень, так что стал в этой тени Богдан фиолетовым, а толпа мятущегося народа еще чернее, еще гуще, еще смятеннее.

такими пасажами із відчутною огидою згадує у романі «Белая гвардия» російський письменник Міхаіл Булгаков урочисту зустріч киянами армії Директорії 19 грудня 1918 року на площі перед чепурним Софійським собором. Котрий, правда, сам автор інакше, ніж похмурим, не описує.

На початку XX століття, в днину Української революції – перших визвольних змагань, Свята Софія набула серед всіх київських храмів центрального сакрального значення. Саме в її древніх навах чи не всі будівничі нової української держави воліли освятити свою справу. Крім згадуваного Булгаковим Симона Петлюри на богослужіннях тут бували й інші засновники Української Народної Республіки, зокрема і Михайло Грушевський.

Знаменні дві події відбулися у храмі в квітні 1918 року. Другого числа тут, при великому натовпі, за присутності  старшин армії УНР і куреню Січових Стрільців, був відспіваний класик української літератури, геніальний Іван Нечуй-Левицький. І вже 29 квітня у стінах собору на гетьмана всієї України посвятили Павла Скоропадського. А за дев’ять місяців, 22 січня 1919 року, поряд, на Софійській площі, яку тоді прийнято було називати майданом, був проголошений Акт Злуки УНР і ЗУНР. Перед очима Премудрості Божої, так би мовити, вперше за незліченну прірву століть сталося об’єднання – бодай на мить і символічне – західних і східних земель України.

Софія стала й місцем започаткування незалежної Української Автокефальної Православної Церкви. Тривалий процес її оформлення у фіналі завершився скликанням у храмі на Свято Покрови, 14 жовтня 1921 року, першого Всеукраїнського Церковного Собору. На котрому на посаду Митрополита Київського і всієї України майже одноголосно був обраний тодішній протоієрей стародавньої святині, отець Василь (Липківський). Радянський режим, що на той час встиг вже закріпитися в Києві, попервах немовби і потурав відділенню місцевої церкви від російської. Та щойно УАПЦ почала кріпнути і зростати, влада совєтов одразу вжила до її очільників репресій. Зрештою, під тиском Державного політичного управління НКВС ця жвава релігійна організація вимушена була у січні 1930 року оголосити про саморозпуск.

Паралельно задля вивчення і подальшої реставрації неоціненної пам’ятки в буремні революційні роки навколо неї згуртувалася ледь не вся вітчизняна профільна наукова і культурна еліта. За ініціативи візантолога Федора Шміта при новоствореній Українській Академії Наук одразу почала діяти спеціальна Софійська комісія. Серед досягнень її учасників:

• історик архітектури Іполит Моргілевський організував групу, що фахово нарешті дослідила фрески і мозаїки собору, а також детально його обміряла,
• видатний знавець української архітектури Георгій Лукомський на базі зібраних матеріалів створив перший музей собору,
• знаменитий художник Михайло Бойчук після роботи над збереженням образотворчого спадку храму започаткував в Україні фактично нову, умовно київську, школу реставрації.

Також свій внесок у справу грамотного освоєння спадщини собору зробили такі видатні діячі, як археолог Микола Біляшівський, живописець Микола Глоба, мистецтвознавець Микола Макаренко.

У 1934 році комуністи Софію, як діючу церкву, закрили. Її подвір’я перетворили на територію державного історико-архітектурного заповідника, до складу якого початково увійшли дзвіниця і собор. Тоді першим установу очолив історик Іван Сукненко. За його недовгої каденції під проводом знаменитого радянського реставратора і мистецтвознавця Ігоря Грабаря були проведені чергові великі дослідження споруди. В тому числі, Ілля Самойловський і Теодосій Мовчанівський здійснили масштабні археологічні розкопки, що, приміром, наново виявили розташування склепу Заборовського і поховання митрополита Гедеона. Пізніше їхню справу продовжив відомий радянський спеціаліст Михайло Каргер.

Однак, на цьому тлі продовжилося нещадне нищення давнього начиння храму. Ще у 1921 році, під приводом боротьби із голодом у Поволжі, більшовики вперше добряче пограбували архієрейську ризницю церкви, вилучивши з неї безліч золотих і срібних предметів, кожен з яких мав надзвичайну мистецьку цінність. У 1930-і ж роки розмахи варварства тільки зросли. Були:

• знята і розібрана кафедра, з якої свого часу виступали легендарні українські проповідники;
• забране вартісне центральне панікадило;
• обідрані од цінних металів і знищені вісім барокових іконостасів бічних вівтарів;
• до Держбанку здані дивовижної витонченості карбування срібні царські врата головного іконостаса.

Натомість, до пограбованої святині на початку 1935 року перенесли низку дивом врятованих скарбів із тих стародавніх київських церков, що піддалися повному знищенню. Так в колекції Софійського музею опинилися фрески і мозаїки Михайлівського Золотоверхого собору, деякі архітектурні деталі Десятинної церкви і вівтарна стіна храму  Святої Ірини.

У 1937 році директора Сукненка, на чиїх очах і з чиєї часом висловленої згоди проводилася та вся наруга над надбанням Софії, заарештували.  За звинуваченнями у націоналістичній пропаганді його надовго ув’язнили. Тому, мабуть, не дивно що архітектор Олекса Повстенко, котрий очолив заповідник буквально напередодні окупації Києва гітлерівцями, у вересні 1941 року тікати разом із радянською адміністрацією міста не став. Пізніше, вже перебуваючи в еміграції, він навіть свідчив, що в ті напружені дні йому вдалося завадити спробі червоноармійців замінувати і підірвати собор.

Крім того, за німців на подвір’ї храму тимчасово проживали учасники всеукраїнської православної церковної ради, серед яких були такі видатні священники, як тодішній митрополит УАПЦ в діаспорі Никанор (Абрамович), а також висвячений напередодні на єпископа Переяславського отець Мстислав (Скрипник). Мине чотири десятиліття і цього видатного пастора 18 листопада 1990 року у Соборі Святої Софії буде інтронізовано, як першого обраного патріарха Київського і всієї України-Руси.

Після завершення другої світової війни Софійський собор перетворився на об’єкт безперестанних ремонтів, реставрацій і досліджень. Найпомітнішою зовнішньою зміною будівлі стало розкриття зондажами значних ділянок її давніх мурувань на східному і південному фасадах. В інтер’єрі були проведені колосальні роботи з очищення від бруду, а місцями й від шарів пізнішого живопису, стародавніх фресок та мозаїк, а потім – їхня педантична фіксація до стін. Завдяки ж археологові Сергію Висоцькому вперше значна увага була приділена вивченню автентичних написів-графіті у приміщенні храму. Нарешті, у 1990 році ансамбль Софії Київської включили до списку об’єктів Світової спадщини ЮНЕСКО.

Із відновленням Україною Незалежності у 1991 році і подальшим укріпленням її державності все вагомішого значення набирала і наша антична, у певному розумінні, Софія. Тут, під могутніми давніми склепіннями, впродовж наступних трьох із половиною десятиліть  сталося немало подій, які визначили шлях, що його обирала країна. Як то:

• перший спільний собор УПЦ і УАПЦ у червні 1992 року;
• відправлення першої святкової літургії на честь Дня Незалежності у серпні 1992 року;
• захоплення храму з метою масового самогубства учасниками Білого Братства у листопаді 1993 року;
• обрання патріархом всієї України-Руси Володимира (Романюка) у жовтні 1993 року;
• спільні міжконфесійні молебні під час інавгураційних заходів президентів Віктора Ющенка у січні 2005 року і Петра Порошенка у червні 2014 року;
• проведення об’єднавчого собору українських православних церков й інтронізація митрополита Епіфанія (Думенка) наприкінці 2018 – на початку 2019 років.
• започаткування традиції вручення у соборі вірчих грамот новопризначеними до України іноземним послами від червня 2022 року.

Усіх важливих заходів, значних культурних і політичних подій, що відбулися у знаменному храмі не злічити.

Напередодні повномасштабного російського вторгнення, 3 лютого 2022 року, Софійський собор відвідав прем’єр-міністр Великої Британії Борис Джонсон. Під час екскурсії, яка проходила у не надто протокольній обстановці, він звернув увагу, що написи на тисячолітніх мозаїках зроблено грецькою. Й у відповідь на таку зацікавленість поважному гостеві був процитований переклад напису над софійською Орантою:

Вона не похитнеться, вона вистоїть, Господь допоможе їй вистояти на світанку дня.