Будівля – еталон стилю українського бароко. Її на стільки часто тиражовано у якості символу столиці і навіть цілої України, що за впізнаваним силуетом може бути складно вгледіти та гідно оцінити саму нетривіальну архітектуру. Загальна композиція, пропорції, декор – усе заслуговує на зосереджену увагу. І водночас, яруси вежі, якщо розглядати їх окремо, по мірі появи, оповідатимуть кожен свою історію. Починаючи від золотої мазепинської доби і до драми грубого втручання за пізнього царату.

Муровану дзвіницю кафедрального Софійського монастиря почали зводити після страшної пожежі 1697 року, коли вся попередня дерев’яна забудова подвір’я була винищена вогнем. Поставлена вона була не зовсім типово для православної традиції, на схід від собору. Зумовлювалося це, найімовірніше, бажанням зробити її головною домінантою Старого Міста, яка б замикала на собі перспективи від чотирьох брам існуючої тоді фортеці. В системі ж мурів обителі нова башта почала відігравати роль головного входу.

Чітких уявлень, який точно вигляд по завершенню спорудження 1706 року отримала дзвіниця, нині немає. Відомо, що за процесом відбудови Софії в той час пильнував митрополит Київський Варлаам (Ясинський), а в роботах, серед інших, брав участь кам’яних справ підмайстер Києво-Печерського містечка, Сава Яковлєв.

Кошти на будівництво особисто надав гетьман Іван Мазепа. До слова, його ім’я носить єдиний вцілілий від барокової епохи дзвін на вежі. Відлитий на гетьманські гроші у 1705 році київським майстром-людвисарем Афанасієм Петровичем, він важить близько двох тонн. Серед усіх старовинних бронзових  дзвонів «Мазепа» вважається найбільшим.

Рівень, на якому зараз розташовані дзвони, по-видимому, є тією межею, до якої зберіглася первісна частина дзвіниці, межі XVII – XVIII століть. Від початку триповерхова башто була змурована на спеціальній суцільній плиті. Дана конструкція фундаменту, виготовлена зі залитого вапняним розчином цегляного бою, занурюється в землю, відносно сучасної поверхні, більше ніж на три метри. Завширшки основа її складає двадцять метрів, завдовжки – чотирнадцять.

Перший, мазепинський, ярус дзвіниці нескладно візуально відділити від пізніших горішніх. Він явно більш приземкуватий. Маючи двометрової товщини стіни, цей поверх слугує надійною опорою всім іншим, структурно значно легшим. Перекриття тут циліндрові, склепінчасті. Обабіч проходу розташовані колишні вартівні, де тепер діють каси і крамничка. Ґвинтові сходи в товщі північної стіни ведуть не одразу на наступний, відкритий ярус, але попередньо мають двері до господарського сховища, розташованого прямо над проходом.

Певної роботи фантазії затребує і спроба виокремити від пізніших нашарувань початкове оздоблення  давнього фрагменту вежі. Якнайкраще, здається, означає його елементи український мистецтвознавець Григорій Логвин. Він пише:

майстер у площині стін ніби врізує глибокі півциркульні ніші, оздоблює їх вибагливими соковитих форм наличниками, а портали перетворює на багатопланові архітектурні композиції з складними обрисами колонок фронтончиків, наличників. Часом їх наче накладають один на одного, завдяки чому створюється враження глибинності в планах, соковита і яскрава світлотіньова гра.

Не дивно, що коли влітку 1709 року після перемоги над козацько-шведським військом російський тиран Пьотр I прибув до Києва, саме біля урочисто-ошатних стін нової дзвіниці відбулася його зустріч містянами і духовною верхівкою Гетьманщини. Відтоді за баштою навіть закріпилася назва “тріумфальної”. Та оцінити у всій розкоші тогочасне вбрання споруди нині, на жаль, нагоди не випадає…

Припускається, що фатальної помилки проектувальники припустилися одразу, як ще закладали споруду. Її почали підіймати на місці засипаного давнього яру, не врахувавши стан ґрунтів. Тож, зовсім скоро після завершення робіт верхні яруси дзвіниці почали руйнуватися. Внаслідок землетрусу 1742 року тріщини у стінах посилилися. І тоді, аби запобігти падінню верхотури, більшість її об’єму довелося на швидко розібрати.

Рятувати і відновлювати найвищу будівлю старого Києва випало німецькому архітекторові, великому таланту і професіоналу, Йогану-Ґоттфріду Шеделю. В той час він якраз завершував головну справу свого життя – п’ятнадцятирічну працю над возведенням грандіозної Великої дзвіниці у Києво-Печерській лаврі. І от, майже одразу із здоланням однієї задачі, перед зодчим постала нова, не менш амбіційна.

До робіт у Софії Шеделя запросив його давній однодумець і соратник, Київський митрополит Рафаїл (Заборовський). Щоправда, до фінальної реалізації задуму владика – великий меценат і протектор української культури – трохи не дожив. Завершено велику реконструкцію дзвіниці було за лічені місяці після його упокою, у 1748 році, коли на київську кафедру вже зійшов Тимофій (Щербацький). Втім, зазначимо, обох святих отців будівничі увіковічнили у новому опорядженні башти, розмістивши із західного фасаду третього ярусу постаті небесних патронів митрополитів – архангела Рафаїла й апостола Тимофія.

Відомо, що до будівництва були залучені також і українські майстри. Зокрема, І. Поламаренко, І. Лупина та І. Кучер. Пишне ж скульптурно-декоративне оздоблення дзвіниці, в свою чергу, виконали вихідці з Жовкви, що на Галичині, представники потужної місцевої мистецької школи, Степан Стобенський і його племінник Іван.

Важливим є уточнення – від середини XVIII століття і до початку XIX фарбування вежі лишалося поліхромним. Тож, стіни, ніби небесне тло, були блакитними, рельєфні архітектурні деталі і орнаменти – кольору слонової кістки, а решта ліпних деталей – найрізноманітнішої палітри. Так, вважається, що обличчя, як-то у випадку маскаронів, так і постатей янголів, були жовтими. Волосся – чорним. Вбрання – червоним, зелени тощо. Ймовірно відповідної гамми набували також квіти, кошики, намети й балдахіни.

До подібної схеми: із синьо-зеленкуватими фасадами і різнокольоровим ліпленням, переважно жовто-золотавої вохри – востаннє пропанував повернутися під час реконструкції дзвіниці у 1950-х роках знаменитий український мистецтвознавець Григорій Логвин. Однак, його пропозиція зрештою не була підтримана.

Взагалі ж, за Шеделем і Заборовським, над прямокутними у плані першим і другим ярусами поставав третій – із шістьма гранями. Стрімкість загальної композиції забезпечувалася за рахунок видовження другого поверху, окреслення кожного нового рівня карнизами складного профілю і  членування стін пласкими та профільованими пілястрами.

Увінчала дзвіницю барокової манери баня із аж двома світловими ліхтарями, маківкою і довжелезним позолоченим шпилем. Її загальна висота практично дорівнювала висоті всієї мурованої частини. Згідно відомих креслень, вочевидь, передбачалося, що вона мала бути пофарбована у блакитний колір і прикрашена золотими зірочками.

На жаль, у 1807 році вежу вразила блискавка і оригінальне шеделівське її завершення загинуло у вогні. Коли ж за пів десятиліття дзвіницю взялися відновлювати, бані, згідно тодішньої моди, вирішили надати класицистичних форм.  Та попри повторне встановлення шпилю та збереження ще деяких нюансів, новий верх все одно вийшов не дуже органічним і, як видно з пізніших малюнків, доволі присадкуватим.

Поміж інших втрат начиння дзвіниці епохи бароко – її найбільший дзвін, названий на честь замовника-митрополита «Рафаїлом». Він був відлитий ще у 1733 році київським майстром-людвисарем Іваном Моторіним і важив майже півтори тонни. Дзвін «Рафаїл», як згадується в джерелах, був вельми ошатно декорований і мав дивовижної гармонії плавний звук. Востаннє його чули в дні бурхливих подій Української революції на початку XX століття. Зокрема, під час церемонії підписання Акту Злуки між УНР та ЗУНР 22 січня 1919 року. Більшовики ж десятиліттям пізніше дзвін зняли. Аби відправити на переплавку, мовляв, на потребу сталінської індустріалізації. Від нього вцілів лише шістнадцятикілограмовий шматок, знайдений у 1988 році неподалік місця, куди скидали дістане з вежі обладнання.

Нинішнього вигляду будівля набула впродовж 1851 – 1852 років. Тоді під пильною увагою царя Ніколая I велося масштабне переобладнання Софійського собору. Під час одного з останніх візитів до Києва імператор зволів, аби до старої мазепинсько-заборовської дзвіниці був доданий ще один ярус. У співавторстві із столичним спеціалістом Федором Солнцевим проект надбудови розробив київський єпархіальний архітектор Павло Спарро. В результаті завершена позолоченою грушоподібною банею споруда отримала свою остаточну висоту – у 76 метрів. Відтоді ж зберігається і схема фарбування фасадів: бірюзове або блакитне тло і виділені на ньому білим прикраси.

Темною сторінкою в історії дзвіниці стали перші десятиліття по встановленню в Україні комуністичного режиму. Окрім «Рафаїла» тоді з неї були забрані ще одинадцять дзвонів, і з усіх лишився тільки «Мазепа». До того ж, коли з Харкова до Києва у 1934 році Сталін вирішив перемістити державну адміністрацію УСРР, виник ризик повної руйнації всього комплексу катедри. Заради нового урядового центру в той час знесли вже Михайлівський Золотоверхий монастир. І, як можна побачити на тодішніх проектах, стародавні споруди Софії на них часто також чи-то не відображені взагалі, чи-то затулені якимись радянськими новобудовами.

Реалізації варварських планів радянських окупантів щодо київського середмістя почасти завадив початок II світової війни. На той час монастирські будівлі вже входили до складу державного історико-архітектурного заповідника. Коли ж влітку 1941 року німці почали регулярно бомбардувати місто, аби льотчики вермахту не обирали блискучі бані за цілі (а позолота відбивала світло у навіть безмісячні ночі й чітко вказувала на центральні квартали), їх було вирішено зафарбувати рудою фарбою – суриком. Й у такому непрезентабельному вигляді вежа простояла більше десяти років, до реставрації на початку 1950-х років. Останню терміново було проведено у зв’язку із підготовкою до святкування трьохсотліття Переяславської ради

Протягом наступних десятиліть проводилися постійні і численні дослідження дзвіниці. Серед іншого, станом на 2013 рік геодезичне спостереження показало, що будівля відхилилася від центральної осі (відносно положення хреста) в західному напрямку на 186 міліметрів. Також весь цей час тривають постійні ремонти пам’ятки: зміцнюються спеціальним цементно-піщаним розчином стіни, поновлюються внутрішні приміщення і фасади, міняються дерев’яні конструкції бані, її обрешетування, мідне покриття і позолота.

Від 14 сесії Комітету ЮНЕСКО, проведеної у 1990 році, дзвіниця включена до списку Світової спадщини разом з усім комплексом монастирських споруд Софійського собору. До 1020-ї річниці Хрещення Русі, 2008 року, на другому ярусі башти було встановлено двадцять нових дзвонів. Їх створив у співпраці з НДІ Укрпроектреставрація професор консерваторії, майстер Григорій Черненко. Всі разом вони важать 835 кілограмів, що майже вдвічі менше, ніж колись був один тільки дзвін «Рафаїл». Водночас, нові дзвони разом із «Мазепою» розраховані давати повноцінне звучання, оскільки основним параметром їхнього виготовлення була саме якнайкраща акустика.

В останні роки Софійська дзвіниця відіграє роль однієї з ключових атракцій різноманітних культурних і розважальних заходів, які відбуваються на площі у її підніжжя. Вона не раз ставала важливою складовою феєричних дійств, а також світлових 3D-вистав, як-то, наприклад, під час фестивалів «Французька весна в Україні». Також на вежі часто концентрується важливий акцент ілюмінацією за різдвяних святкувань. Також у ці зимові дні на ній розміщується зазвичай велика інсталяція із віфлеємською зіркою.

Неймовірно захопливе враження справляє й краєвид із верхівки вежі. Звідси можна насолодитися не тільки одним з найкращих оглядів ключових столичних туристичних дивовиж, як от Михайлівський собор, Золоті Ворота, Майдан Незалежності або телевежу, але в ясну погоду на обрії вдається побачити навіть уславлені міста-супутники Києва: Вишгород і Бровари.

В продовженні детальніше зупинімося на декоративному оздобленні цієї унікальної пам’ятки. Не буде перебільшенням сказати, що тії пишні шати – основна принада дзвіниці. Соєю унікальною манерою і неповторним виконанням її ліпна скульптура явно виділяється на тлі решти подібного українського барокового спадку. До того ж, виконана майстрами з Галичини, вона стає певним об’єднавчим виявом, що в єдиному архітектурному творі сплітає традицію Заходу і Сходу України.

Вигадливе мереживо ліпного орнаменту, що оплітає практично кожну ділянку зовнішніх стін вежі – це дійсна квінтесенція мистецької думки доби бароко. Принаймні, в скульптурі, і в її українській інтерпретації. Неначе декорація до театральної вистави спудеїв-могилянців, рельєфна оздоба тут максимально спрямована на оволодіння усією увагою споглядача. Крок з кроком, рівень за рівнеv, вона залучає подорожнього не просто дивитися і милуватися, а і самому брати у дійстві участь.

На ступінчастих пілястрах, що подібно до куліс фланкують фасади, у всі три старовинні яруси тягнуться візерунчасті орнаменти із рослинними вкрапленнями. І саме поміж ними представлені основні сюжети. Ймовірно, у заглиблених аркових нішах, увінчаних трикутними сандриками, колись передбачалося постати фігурам. Однак, зрештою сюди нікого не ангажували. Відтак із північного й південного боків першого поверху ці ніби підмостки, над якими буцімто піднято важку театральну завісу, лишилися порожніми.

Єдині діючі особи тут – зачесані під козацьких парубків багатокрилі серафимчики-путті. Від їхніх плеч спускаються ніби-як парусини, що в завершеннях розцвітають чи-то букетами, чи-то галявинами квітів. І яких тут тільки нема! Мабуть-що, і мальви, і ромашки, і троянди, й півонії… А в параболічних заглибленнях між сандриками вписано, схоже, гілля і листя аканту.

Серафіми і квіткові композиції присутні також і з парадних – вуличного та дворового – фасадів. У простінках нижнього рівня останнього знаходяться, мабуть, найвідоміші барельєфні герої дзвіниці. Це пари летючих янголів, які тримаються за бічні гірлянди-ліани і водночас здіймають над нішами оздоблені коштовним камінням венці. Вдягнені ці постаті на манер українських молодиків XVIII століття у жупани, підперезані поясами. Щоправда, замість штанів під ними – спідниці. І, коли придивитися, то видно, як немовбито у потоках повітря те пір’я янгольських крил, те довге їх волосся, і одяг – все натурально колихається.

Тому сприяють, мабуть, сховані між розкріповками капітелей пілястр і карнизів другого і третього ярусів демонічні сутності вітродуїв. Поміж кудлатих, вусатих, гостровухих і навіть із свинячими п’ятачками маскаронів, є ті, з чиїх пащ звиваються вихрясті парості. Це, вочевидь, боги вітрів давньогрецької міфології, відомі як анемої. В залежності від сторони світу, куди вони дивляться, то мають бути: володар Східного вітру Евр, Південного – Нот, Західного – Зефір і Північного – Борей.

Повертаючись до нижнього поверху дзвіниці, необхідно акцентувати на особливостях і відмінностях прохідних порталів східного та західного фасадів. Бодай композиційно оформлення вхідних груп доволі схоже, але помітні й індивідуальні нюанси. З боку площі отвір входу має дуже нетиповий для української традиції обрис. Він схожий на шатер хана чи султана –  явне запозичення в попереднього московського зодчества. Натомість, із подвір’я це звичайна арка. Що ж до обрамлення входів, то із обох сторін йдеться про кілька контурів лиштви, пілястр і, головне, про масивні розірвані фронтони у завершеннях.

Годі де ще в бароковій архітектурі України шукати подібну насиченість пластичними деталями. Усі фонові структури, типу карнизів, ніш під ікони, віконної лиштви, капітель і сандриків тощо – вони мають додаткову розкріповку, тобто своєрідне сходинкове заглиблення. І між ними виразно-об’ємне ліплення. Разом це працює на один з найулюбленіших художніх прийомів епохи – гру світлотіні. У проміннях сонця поверхня будівлі вся ніби деінде мерехтить і майже оживає.

Другий ярус вежі, на якому, власне, розміщаються дзвони, у дизайні стін майже позбавлений зооморфних і антропоморфних мотивів. Тут переважно самі овали й прямокутники ніш, а також візерунки. Унікальними видаються ошатні барельєфні балдахіни у завершенні ярусу, котрі немовби кріпляться прямо до карнизів. Такі навіси з тканини, окрім як над ліжками, ще робилися і над тронами правителів та вівтарями у храмах. Вони, ймовірно, символізують священність місця і його владний, кафедральний статус.

З-під балдахіну злітають і пузаті херувимчики обабіч овальних вікон третього поверху. Ці прикриті лише тоненькими смужками бешкетники, здається, так загралися, що аж плутаються в тканинах. Глибокі отвори у їхніх ніжок посередні, в свою чергу, – це неначебто ті самі перли неправильної форми (від них, нібито, і бере початок саме поняття бароко). Власне, над овалами згори, в завершенні витких намист, розташовуються раковини-мушлі. Також центральну композицію тут прикрашено ще кошиками квітів і маскаронами, на стільки характерних виразів обличь, що наче вони одухотворені.

По боках граней, зі східного і західного фасадів останнього барокового ярусу башти, у прямокутних рамках містяться чотири постаті небесних патронів. Із боку подвір’я Софії це вже згадані раніше архангели Рафаїл і апостол Тимофій —покровителі митрополитів Рафаїла (Заборовського) й Тимофія (Щербацького). Зі сторони ж площі, на оберненій до міста стіні – святі провідники Києва: апостол Андрій Первозваний і князь Володимир Великий, уславлений Хреститель Русі.

Поміж купи інших вибагливих прикрас початково горішнього поверху дзвіниці присутні також двоголові орли. Із трьома коронами зверху і скипетром та державою у лапах. Колись, у пізньому середньовіччі, цей птах був обраний за символ імператорської влади у Візантії династією Палеологів. Із падінням їхньої імперії, наприкінці XV століття, його поволі привласнили собі московські деспоти. Кінець-кінцем, пернатого підняла на герб російська імперія. Всього на дзвіниці розміщено і чотирнадцять двоголових орлів. Зокрема, на першому ярусі їх ціла дюжина.

Окремо варто обмовитися про оздоблення четвертого ярусу вежі, доданого у середині XIX століття. Хоча може здатися, ніби дане ліплення повторює решту декору фасадів, це переважно ілюзія.

• Тут майже відсутні рослинні елементи.
• Орнаменти мають колючі краєчки.
• Завитки ж візерунків схожі на коньків-горбунків і жар-птиць.

Все це свідчить про орієнтацію авторів на псевдоросійську стилістику, протиснуту всюди за царювання Ніколая I. Та, оскільки йдеться про саму верхівку башти, неозброєним оком описувана дисгармонія надто не зчитується.