Унікальність є ключовою рисою цього неймовірного шедевру українського необароко. Храм було поставлено на початку XX століття у якості монументального пам’ятника на місці знаних здавна Козацьких Могил на острові Журавлиха, поблизу села. За традицією тут і раніше вшановували героїв війська Богдана Хмельницького, полеглих у трагічній Берестецькій битві 1651 року. Проте, створений у добу модерну меморіал надав локації загальнонаціонального значення, закріпивши за нею дійсно культовий статус.

Вважається, що у православній сакральній архітектурі аналогів церкви Святого Георгія у Пляшевій не існує. Її задум полягає в тому, що основним простором молитви виступає не відносно тісне приміщення всередині, а сам широкий майдан перед храмом. На ньому в дні поминання полеглих і на великі християнські свята передбачено, аби могли на урочисті служби збиратися одразу десятки тисяч людей.

Це досягається за рахунок того, що іконостас ніби-як винесено на головний фасад, а церковна паперть перетворена на солею, тобто спеціальне вівтарне підвищення. Якщо дивитися на план споруди, то це буде ніби-як типовий дев’ятидільний хрещатий козацький собор – як-то, Миколаївський у Ніжині або дерев’яний Троїцький у Самарі – що йому зрізано західні рамена. І замість трьох гранчастих камер тут, у площині рівної стіни, зроблена велика заглиблена напівкругла ніша-екседра із розписом. Згори ж силует споруди промальовує виразний дворівневий фронтон.

Варто наголосити на тому, що зрізані ззовні західні рамена храму насправді теж-таки існують. Прийом оригінальний і неочікуваний, та ці буцімто відсутні частини типової будови насправді лише опущено під землю. Прямо під солеєю-папертю розміщена крипта із похованнями козацьких решток і облаштована церква Святої Параскеви П’ятниці. Освітлює її виведений назовні і встановлений перед екстер’єрним іконостасом світловий колодязь-ліхтар.

У підземеллі панує атмосфера ранньохристиянського катакомбного храму, де подібно до жертв поганських гонінь у стародавньому Римі, покладені кістки воїнів-запорожців. Переважно ними заповнена цегляна порожниста колона, виведена по центру кімнати. Одначе, також черепи і деякі інші частини скелетів лежать одразу перед очима відвідувачів, у спеціальних засклених шафках.

Довгі приземкуваті підземні ходи із П’ятницької церкви ведуть, один до заплави річки Пляшівки, де поряд у середині XVII століття відбувалися драматичні події відступу козаків від Берестечка. І другий – до старовинного дерев’яного Михайлівського храму, про котрий мова йтиме далі окремо.  Стіни тунелів оформлюють ніші, на подобі тих, у яких в Києво-Печерській лаврі поставлені раки із мощами святих.

Горішній об’єм із підземеллям зв’язують гвинтові сходи, прокладені у північному й південному його раменах. Водночас вони ведуть і на другий ярус, де міститься приділ святих великомучеників Бориса та Гліба. Нині цей вівтар виділяють у якості окремого, так званого балконного, храму. Відтак кажуть, що весь масив будови поєднує три назагал автономні церкви:

• Георгіївську зовнішню,
• П’ятницьку підземну і
• Борисоглібську внутрішню.

Внутрішній простір наземної споруди розкрито типово для хрещатого багатодільного храму – через систему тромпів і підпружних арок, на які спирається восьмигранний підбанник центральної бані. Нестандартним є те, що простори всіх бічних рамен (окрім, само-собою, відсутніх західних) – це поділені на два рівня приміщення. У других ярусах з півдня і півночі тут аркадами відділені хори, а зі сходу, у приділі Бориса і Гліба, поставлений цілий окремий іконостас.  Під ним, на першому, поверсі міститься вівтар святого Георгія. Цікава деталь – для кращої акустики в стіни будівлі були вмурувані гільзи артилерійських снарядів.

Додатковим винятком є те, що церква отримала шість верхів. Головну велику баню, підняту на світловий барабан, звідусіль, крім сходу, оточують ще п’ять. Ці характерні українській бароковій манері двозаломні бані накривають однакові за пропорціями і висотою рамена. Охопити оком одразу всі ті шість завершень можливо, лише дивлячись на пам’ятку із тильної сторони і достатньої дистанції.

Про декоративне оздоблення екстер’єру сьогодні зазвичай пишуть, що воно є доволі суворим й аскетичним. Мовляв, вирізняється суто графічністю, притаманною більше українському архітектурному модернові, а не пишноті необароко. Проте, коли уважніше придивитися до світлин початку XX століття, то увагу привертає доволі рясне рослинне ліплення на фронтоні. Тепер його втрачено, і мови про відновлення цієї краси, на диво, ніким зі спеціалістів не ведеться.

Ймовірно, символічна цінність Георгіївської церкви у Пляшевій для української нації є навіть більшою, ніж суто мистецька. Та аби більш-менш чітко її усвідомити, доведеться відстежити історію не тільки однієї будівлі, а й всієї навколишньої місцини, впродовж більш ніж трьох із половиною минулих століть.

На початку літа 1651 року тривав наступ на козацьку державу армії Речі Посполитої під проводом короля Яна ІІ Казимира. Орієнтовно 25 червня сотні тисяч шляхтичів, найманців і посполитого рушення вже були під Берестечком. Вони переправилися через річку Стир і рушили в бік Дубна. Однак, дорогою польський авангард натрапив на загони кримських татар. Відтак про наближення неприятеля прознали тодішні союзники, хан Іслям III Ґерай і Богдан Хмельницький. Тож, сторони почали готуватися до великого бою. Згідно народних переказів напередодні вирішальних подій гетьман зупинявся у селі Острів, неподалік майбутнього бойовища, і молився тут зі своїми полковниками у місцевій Михайлівській церкві.

Битва тривала до 10 липня у межиріччі Стиру й Пляшівки. Згідно усталеної думки вона була однією з найбільших у всій Національно-визвольній війні середини XVII століття. Ще на початковому етапі кримські татари зрадили запорожців і відступили. Гетьмана Хмельницького, який намагався їх утримати, було взято в полон. Позбавлене провідника українське військо опинилося у скрутному становищі і зрештою зазнало поразки.

Хоча сучасні історики ставлять під сумнів фатальність безпосередньо цієї одної події, у широкій народній пам’яті за битвою під Берестечком закріпився образ втраченого шансу. Зокрема, Тарас Шевченко, який восени 1846 року у складі Київської археографічної комісії подорожував Волинню і, припустимо, відвідав знаменне місце, із смутком писав у вірші:

Ой чого ти почорніло,

Зеленеє поле?

— Почорніло я од крові

За вольную волю.

Круг містечка Берестечка

На чотири милі

Мене славні запорожці

Своїм трупом вкрили.

Та ще мене гайворони

Укрили з півночі…

Клюють очі козацькії,

А трупу не хочуть.

Почорніло я, зелене,

Та за вашу волю…

Я знов буду зеленіти,

А ви вже ніколи

Не вернетеся на волю,

Будете орати

Мене стиха та орючи

Долю проклинати.

 

Козацькими Могилами місцину на острові Журавлиха стали називати, оскільки протягом століть після драми Хмельниччини мешканці сусідніх сіл сюди зносили знайдені в околицях кістяки і черепи. Вважається, що саме полеглих українських селян і запорожців. Також на самому полі на згадку про героїчні подвиги пращурів здавна були деінде встановлені кам’яні хрести і насипані кургани. Все це бентежило уяву вітчизняної інтелігенції. Окрім Кобзаря тут, можливо, бували поетеси Олена Пчілка і Леся Українка. Історики ж, як то Микола Костомаров чи Михайло Грушевський, поволі почали пов’язувати Берестечко із феноменом національного пантеону.

Тим більш курйозною видається та обставина, що справжнім рушієм ідеї зведення монументу Берестецькій битві став не хтось із поборників української самостійності, а натомість переконаний прихильник російської монархії. На початку XX століття Волинь перебувала на фронтирі імперії Романових. І в той час ідеологічний наступ тут провадив архієпископ Антоній (Храповицький), у майбутньому митрополит Київський. Від моменту створення він був членом горезвісного Союз русскоґо народа, і відтак на підвладних територіях сприяв максимальному розповсюдженню чорносотенної пропаганди. Центральну роль в її фабрикуванні, безумовно, відігравала типографія Почаївської лаври.

На чолі цього знаменитого монастиря, забраного росіянами в греко-католиків ще на початку XIX століття, архієпископ поставив свого вірного протеже, учня і однодумця Віталія (Максименка). І от, саме останньому спало на думку перетворити місце Богданової поразки на символ належності українців російському світові (русскому міру). Мовляв, козаки воювали за православ’я, а значить — за царя.

На Козацькі Могили під Пляшевою Максименко звернув увагу під час хресної ходи 1908 року – тоді людські рештки лежали тут купами край дороги, непохованими. Почаївський архімандрит одразу ж відправив першу в новому часі панахиду за загиблими звитяжцями. Та, осягнувши всі перспективи, вже незабаром у підконтрольних Волинських єпархіальних відомостях він проголошував:

Такі моменти в історії народу не можна забувати. Вони можуть слугувати великим засобом для народного виховання. Цього можна досягнути облаштуванням на козацьких могилах пам’ятника-церкви та щорічними загальнонародними поминками там полеглих предків — козаків.

На вшанування загиблих у Берестецькій битві українців у 1909 році на острові Журавлиха було засновано лаврський скит, землю під який надала власниця, побожна графиня Граббе. У щорічних пам’ятних богослужіннях тут брало участь все більше люду. Наймасовіше, 1910 року, налічувало вже коло шістдесяти тисяч вірян. Паралельно був організований збір коштів на облаштування меморіалу козакам. Гроші на нього щедро жертвували волинські міщани і селяни, власники великого бізнесу. Значний внесок зробив і цар Ніколай II – все ж Волинський відділ любого ним Союзу русскоґо народа налічував близько ста тисяч членів, тобто чверть від усіх по імперії.

Як випливає з логіки подій, проектантів меморіального комплексу у Пляшевій також забезпечила Почаївська лавра. В той час у ній над новим собором Трійці працював майбутній автор мавзолею Леніна, академік Олексій Щусєв. Найімовірніше, він був запрошений розробляти й Берестецький храм-пам’ятник. Та основні роботи виконав його учень, тоді ще студент Санкт-Петербурзької академії архітектури, Володимир Максимов. Раніше зодчі разом відбудовували давньоруську церкву святого Василія в Овручі. Вони обидва були прихильниками використання прогресивних прийомів стилю модерн при спорудженні сакральних будов. Тож, при опрацюванні церкви Георгія Переможця у Пляшевій також стрижневим став підхід оригінального переосмислення традицій старовини.

Закладання першого каменю храму на Журавлисі відбулося 18 червня 1910 року. На загал меморіал передбачалося опорядити у вигляді фортифікованого монастирського подвір’я, оточеного стіною із вежами та ровами. До початку I світової війни були завершені:

• Георгіївська церква,
• келійний корпус із трапезною та архієрейськими покоями,
• готель,
• будинок дитячого притулку і
• частина огорожі із двома необароковими брамами.

Не встигли звести центральний вхід, мости, південний мур і дзвіницю. Втім, для останньої з Москви навіть привезли велетенський дзвін, вагою 855 пудів. Його у день освячення комплексу Козацьких Могил, 2 червня 1914 року, підвісили на тимчасову вежу.

Основними роботами на місці із 1912 року керував випускник інженерного відділення Київського політехнічного інституту, тоді головний архітектор Житомира, Володимир Леонтович. Для проведення богослужінь у зимовий час він запропонував перенести до Пляшевої із села Острів козацьку Михайлівську церкву. У дусі притаманної модерну театральності її було вирішено з’єднати із новим Георгіївським храмом підземним ходом. Так, у давній святині перед самим іконостасом опинилися, зненацька, сходи спуску у підземелля…

Леонтович для розпису церкви-пам’ятника запросив з Києва видатного українського художника, іконописця Києво-Печерської лаври, Івана Їжакевича. Майстер написав частину образів для вівтарів всередині храму, а головне – виконав грандіозну композицію Голгофа по залізних плитах у арці на фасаді. Його ж руці належать ікони у зовнішньому іконостасі. До слова, виготовлена з червоного і чорного граніту ця стіна стилістично теж належить українській бароковій традиції. Правда, із загальним її оформленням дещо дисонують тяжкі георгіївські хрести у самому підніжжі.

На жаль, в роки I світової війни загарбники вивезли до Австрії одинадцять батальних полотен Їжакевича, котрі містилися в тимпанах арок західного муру. Тоді ж було викрадено багацько артефактів, знайдених на полі Берестецької битви і до всього – ще й історичні хоругви Богдана Хмельницького, які комплексові подарував полк Донських козаків.

За встановлення на Волині влади Польщі у міжвоєнний період довершити меморіал окупаційна влада заборонила. Та попри це, і най попри ризик отримати поліцейського нагая, місцеве населення продовжувало вшановувати подвиг героїчних предків. Щорічно люди масово збиралися тут на траурні урочистості, а Організація Українських Націоналістів організовували до Пляшевої екскурсії. Її членами розповсюджували листівки, в одній з яких, наприклад, значилося наступне:

• Берестечко — це дороговказ українському народові: «Ніколи і ні в чому не числити на чужу поміч, не шукати собі союзу із своїми ворогами, а тільки надіятися на власні сили, на сили великого українського народу!»

До початку II світової війни на острові Журавлиха продовжував діяти монастир, а також під опікою ченців перебував сирітський притулок. Із остаточним закріпленням на Волині радянського режиму на обитель почався тиск. У червні 1954 року синод російської церкви її таки формально ліквідував. Та братія скит не полишила і запросила з Почаєва художників Олександра Корецького і Пилипа Трохимлюка зробити розписи інтер’єру Георгіївського храму. Та все ж у 1958 році всіх монахів з колишнього скита насильно вивезли. Голова місцевого колгоспу на його території розмістив птахоферму і кролеферму. Недовго тут знаходився навіть ізолятор для хворої на ящур худоби.

В подальшому на території меморіалу і поряд почали проводитися наукові дослідження. Двадцять сезонів поспіль на полі битви працювала археологічна експедиція, очолювана доктором історичних наук Ігорем Свєшніковим. Водночас архітекторки-реставраторки Маріоніла Говденко і Олена Годованюк вперше обміряли всю забудову ансамблю комплексу. Врешті-решт, зусиллями української інтелігенції у 1967 році Козацькі Могили були реорганізовані у заповідник, початково підпорядкований Рівненському краєзнавчому музею. Першим його директором став місцевий вчитель Павло Лотоцький, а експозицію було розміщено у колишньому монастирському корпусі.

Відзначення у 1991 році трьохсот сорокових роковин Берестецької битви вилилося фактично у загальнонаціональну громадянську акцію. Є свідчення, що на торжества з усіх куточків України зібралося біля пів мільйона людей. 16 червня на освячення пам’ятника Козакам та Селянам-Повстанцям із американського Баунд-Брука прибув Патріарх Української Автокефальної Православної Церкви Мстислав (Скрипник). Під час відкриття скульптури слово взяв тодішній голова Верховної Ради УРСР, і невдовзі перший президент України, Леонід Кравчук. Його формальну промову народ сприйняв із обуренням і почав скандувати:

Україні-волю! Геть союзний договір! Геть Кравчука!

Лише святішому Мстиславові вдалося своїм зверненням вгамувати натовп.

Від 2002 року при Козацьких Могилах у Пляшевій почав діяти Свято-Георгіївський монастир Української Православної Церкви Київського Патріархату, нині ПЦУ. У вересні 2008 року президент Віктор Ющенко надав історико-меморіальному заповіднику Поле Берестецької битви статус Національного.