Уявити неможливо сьогодні київське середмістя без цього величного храму-красеня. Вдягнений у барвисті барокові шати, увінчаний сімкою золотих сонцесяйних бань, він є довершеним виразом українського смаку. Зведений онуком князя Ярослава Мудрого і ефектно розбудований за часів Гетьманщини, собор цей впродовж восьми століть без зупину уславлював вітчизняного творчого генія. Доки у 1930-ті роки не був по-варварськи знищений російським більшовицьким режимом.

Тож не дивно, що із відновленням Україною Незалежності, в останнє десятиліття XX століття, його повернення на своє законне місце стало справою всенародною і державною. Нині роль цієї пам’ятки значно ширша за суто церковну. Це, як мінімум, один з головних візуальних образів столиці, а в контексті поточної боротьби українського нації за свою свободу – також і символ її духу та супротиву – Фенікс, який неодмінно постає з попелу.

Саме у Михайлівському Золотоверхому соборі в наші дні традиційно проходять найбільш урочисті церемонії прощання із загиблими українськими героями: волонтерами, військовослужбовцями ЗСУ й іншими нашими захисниками. Провідним місцем в Києві для віддання останніх почестей звитяжцям він став ще із часів Революції Гідності. Тоді, узимку 2013 – 2014 років, храмове подвір’я спочатку перетворилося на дійсну фортецю порятунку протестувальників з Майдану. Коли ж події набули остаточно драматичного характеру, сюди почали приносити тіла загиблих борців. Тих, хто на поточному етапі серед перших віддали свої життя за Україну.

Старт відбудови нинішньої споруди собору був даний на Великдень 1998 року*. Тоді на відзнаку початку робіт в фундамент хрещальні, стіни якої частково зберіглися з часів Давньої Русі, було закладено капсулу із посланням до прийдешніх поколінь. В церемонії взяло участь чимало представників громадськості і духівництва, журналістів і депутатів Верховної Ради України, а також – святіший патріарх Філарет (Денисенко), мер Києва Олександр Омельченко і президент України Леоніда Кучма.

*згідно інших даних, церемонія відбулася 24 травня 1997 року, на День Києва

Нова будівля собору була піднята на залізобетонній плиті, яку утримують над збереженими стародавніми фундаментами потужні, занурені під землю на п’ятнадцять метрів, палі. Оскільки оригінальні рештки первісної церкви становлять найбільшу цінність, їх музеєфікували. Для огляду низки фрагментів у новій основі передбачені спеціальні отвори.

Відроджений храм є реставраційною копією оригіналу. Тобто реплікою, яка відтворює його максимально точно, згідно всіх наявних документів. За поточний образ Михайлівського Золотоверхого собору обрано форми будови станом на середину XVIII століття, добу зеніту стилю українського бароко. Та водночас, в об’ємах пам’ятки відображені усі основині етапи її будівельної історії – від давньоруського ядра до пишного декоративного вбрання часів митрополита Заборовського.

Монастир на вершині одного з пагорбів у стольному граді над Дніпром ще у середині XI століття почав розбудовувати князь Ізяслава Ярославович. Обитель було присвячено його небесному покровителю, Димитрію Солунському. У 1108 році на її території вже син Ізяслава, тодішній київський великий князь Святополк, заклав церкву на честь свого святого патрона – Архангела Михаїла. У квітні 1113 року, якраз коли будівництво храму добігало кінця, його засновник помер. Ця подія збурила в Києві велике повстання. Люди виступив проти князівських поплічників, звинувачуючи їх у лихварстві і спекуляціях сіллю. У підсумку, близьке коло Святополка і його нащадки були усунуті від влади, а престол посів Володимир Мономах. Найімовірніше, саме стараннями цього видатного державця Михайлівський собор було кінцево довершено.

Храм був якісним взірцем зодчества свого часу. Хрещатий у плані, шестистовпний, із трьома навами. У його нартексі, чітко виділеному із західного боку, розташовувалися кручені сходи, що вели на горішні П-подібні хори. Стіни були викладені добре випаленою великоформатною цеглою-плінфою, у техніці opus mixtum – змішаного мурування із заглибленим рядом. Апсиди прикрашали двоступінчасті ніші й вузькі напівколонки. Решту фасадів членували, відповідно до внутрішнього поділу, пласкі широкі лопатки. Їх завершували виразні напівциркульні закомара. Декоративність екстер’єру також забезпечували різнорідні аркові нішки та віконця й, між ярусами, меандровий фриз — орнамент повторюваного геометричного візерунка ламаної лінії.

Сучасний собор те первісне ядро відображає в натурі. Його розміри – майже тридцять метрів завдовжки і майже двадцять завширшки. Давньоруські елементи ззовні найчіткіше відтворено з боку апсид. Тут на гранчастих стінах розміщені видовжені вікна з арковими перемичками, а у нижній частині, від центру на Південь, влаштовано зондажі з імітацією мурування opus mixtum.

Від княжої доби й до руйнації зберігалася центральна баня храму. Навіть за всіх пізніших реконструкцій вона завжди лишалася незмінною в пропорціях і найвищою поміж іншою. Бодай відтворено її у бароковій інтерпретації, загальні риси підбанника – форма і аркові вікна – є відлунням домонгольської доби. Щоправда, тоді світловий барабан ще й завершувався поясом невеличких ніш, а тепер, орієнтовно на їх місці, – керамічні розетки. Та все ж, дійсно широка відомість давнього купола Михайлівського собору пов’язана із тим, що, як вважається, саме він був першим на Русі вкритий позолотою, ще на початку XII століття.

Єдина ж справжня частина будови, припустимо, Мономахових часів, яку можна і тепер побачити наживо – а, кому пощастить, навіть і відвідати її – це так звана хрещальня. Невеликий чотиристовпний однобанний храм із трьома апсидами був зведений біля південно-західного наріжжя собору, найімовірніше, на початку 1120-х років. Він, на думку низки дослідників, виконував функцію баптистерію. Окремого фундаменту не мав, тому своєю північною стіною частково спирався на основу великої церкви. Сьогодні рештки хрещальні опинилися сильно нижче рівня підлоги будівлі, під склепіннями Катерининського приділу. Вони досить добре проглядаються згори, з-за спеціальної кованої огорожі. Коли ж завершувати опис ранніх об’ємів, варто згадати також і прибудовані разом із хрещальнею одноярусні притвори перед західним і північним порталами.

Значним надбанням світової культури спеціалісти називають витвори образотворчого мистецтва початку XII століття, що прикрашали інтер’єри собору. За низкою ознак їх авторство частково приписується лаврському майстрові, ченцю Алімпію. Зокрема, на це вказують виведені старослов’янською і давньоукраїнською мовами написи на деяких роботах. На час руйнації Михайлівського Золотоверхого у ньому знаходилося приблизно сорок п’ять квадратних метрів мозаїк княжої доби. Між 1934 і 1935 роками під керівництвом російського художника Владіміра Фролова їх було знято і перенесено на окремі основи.

Тепер оригінальні Євхаристія, образи святого Фаддея і Стефана експонуються в Києві, на другому поверсі Софійського собору. Натомість, мозаїка із Димитрієм Солунським була вивезена більшовиками у Москву й досі знаходиться там, у Третьяковській галереї. Так само на російських теренах лишаються й фрескові зображення пророка Самуїла і святого Миколая. На щастя, з розписів більшість значних фрагментів перебувають у фондах Софії Київській. Це, зокрема, постаті пророка Захарії, а також Діви Марії і архангела Гавриїла з композиції Благовіщення.

Вцілілі первісні мозаїки і фрески дозволили сучасним дослідникам та митцям доволі чітко уявити, якими мають бути стилістика, колористика і загальна система відновлюваної оздоби собору. Відтак, відбудоване давньоруське ядро оформили за зразками візантійського і київського мистецтва IX – XII століть. Авторський колектив на чолі із відомою музейницею Ірмою Тоцькою реконструював копії наявних оригіналів у відповідних місцях, а решту декору виконав згідно чіткої канонічної схеми розміщення сюжетів Святого Письма. Так, наприклад, в зеніті бані знаходиться образ Христа-Пантократора в оточенні янголів і архангелів, а в консі апсиди – Богоматір-Оранта.

Відомо, що фундатор храму, князь Святополк, у ньому був похований. Як, вірогідно, і його легендарна дружина (про яку згодом), і двоє його правнуків – Святополк та Гліб Юрійовичі, князі Турівські. Принаймні, один стародавній саркофаг був виявлений у південній наві, перед входом до апсиди. Також підставками під гробниці, як припускають, слугували знайдені у південній частині нартекса два стовпи з плінфи.

Впродовж кількох століть після монгольської навали про Дмитрівський монастир і його церкви джерела майже не згадують. Вочевидь, як і все місто, він неодноразово піддавався грабунку та руйнаціям. Зокрема, за спустошливих набігів кримських татар. Відроджено ж обитель було на межі XV-XVI століть, якраз в час, коли Великий князь Литовський Олександр Ягеллончик надав Києву магдебурзьке право. Називатися монастир відтоді став Михайлівським – на честь єдиного вцілілого на його території з давньоруської доби храму.

Щодо видозмін, яких у той період зазнав собор, відомо небагато. Так, 1470 роком датується зведення на місці давньої хрещальні нового вівтаря – Входу Господнього до Єрусалима. Його започаткувала деяка княжна Орина. Ймовірно, вона була родичкою останнього удільного Князя Київського, Семена Олельковича. Про долю храму у XVI столітті також відомостей обмаль. З одного боку, у королівських грамотах Речі Посполитої йдеться про те, що монастир тут був спустілий. З іншого ж, Рейнольд Гайденштайн, польський дипломат і хроніст, писав, що славнозвісна королева Анна Ягеллонка, дружина Стефана Баторія, орієнтовно у 1580-х роках сприяла появі у Кракові храму, взірцем для якого послужив саме Михайлівський Золотоверхий.

Першу половину XVII століття, мабуть, можна вважати етапом найбільшого піднесення Михайлівського монастиря. Із півтора десятиліття після Берестейської унії він формально підпорядковувався греко-католикам, однак вже 1619 року під тиском козаків і гетьмана Сагайдачного знов перейшов до православних. Ігуменом в ньому був поставлений один з ключових релігійних діячів свого часу, отець Йов (Борецький). За рік благословенням патріарха Єрусалимського Теофана III була відновлена українська православна ієрархія, і Борецький став її очільником, митрополитом Київським, Галицьким і всієї Русі. В описуваному монастирі він облаштував свою резиденцію. Тут були зведені нові трапезна і дзвінця, просвітником Мелетієм Смотрицьким організована друкарня, а також поряд заснована жіноча обитель, в якій оселилися і прийняли постриг дружина та донька митрополита. Соборну церкву тоді також відремонтували, і в ній владика Йов у 1631 році і спочив.

Після Борецького за київську кафедру розпочалася боротьба. За підтримки козацтва її очільником у місті було оголошено близького соратника попереднього ієрарха, Ісаю Копинського. І водночас польська корона офіційно митрополитом, вперше після унії 1595 року, визнала тодішнього архімандрита Києво-Печерської лаври, Петра Могилу. Копинський фактично використовував Михайлівську обитель, як форпост, і тримався неї аж до своєї смерті у 1635 році. Могила ж, доки тривав конфлікт, свій престол облаштував при Софійському соборі. Де, насправді, київська кафедра знаходилася споконвіку. Ігуменом Михайлівського монастиря став протеже митрополита Петра, лаврський ієромонах  Філофей (Кизаревич). Часом його правління датується перше в історії достеменне зображення Михайлівського собору – на плані до книги Атанасія Кальнофойського «Тератургіма», 1638 року.

У період Хмельниччини Михайлівський монастир вступив, очолюваний Йосифом (Кононовичем-Горбацьким) – видатним українським вченим і філософом, ректором Могилянського колегіуму. Настоятелю вдалося у буремну днину вберегти свою вотчину від значних ушкоджень. Втім, влітку 1651 року обитель все ж пограбувало військо литовського коронного гетьмана Януша Радзивілла. Щоправда, напередодні його надвірний художник, нідерландець, Абрагам ван Вестерфельд виконав надзвичайно детально пропрацьовану панораму Києва. На ній доволі чітко фіксований і собор святого Михаїла – із великим шоломоподібним куполом по центру, меншою банькою над північним вівтарем, і ренесансними трикутними чепцями над апсидами.

Гетьман Богдан, відбивши Київ у поляків остаточно, після 1652 року Михайлівським монастирем опікувався дбало. Повсякчас видавав універсали йому на нові володіння і кошти на утримання. У липні 1654 року, за настоятеля Феодосія (Василевича/Баєвського), обитель відвідав патріарх Антіохійський Макарій III. Його син, один з найвідоміших мандрівників свого часу Павло Алеппський, у своїх записках залишив такі описи баченого ним головного монастирського храму:

церква, прекрасна, висока і красива, з каменю та вапна; її купол високий і весь покритий позолотою. Церква складається з одного нефа; по колу її численні вікна зі склом;

Великий вівтар схожий на вівтар святої Софії та монастиря Печерського, з трьома великими вікнами. На передній його стороні є зображення Владичиці, що стоїть, зодягнувши свої руки з відкритими долонями, — із позолоченої мозаїки; також зображення Господа, який подає своїм учням, що стоять по обидва боки, хліб і кров божественні. Під ними колом зображення архієреїв — усі мозаїки

Цікаво, що згідно інших свідчень, гроші на нову позолоту центральної бані собору і на заміну його дерев’яної покрівлі бляшаною Богдан Хмельницький виділив тільки-но наступного після візиту патріарха Макарія року, 1655-го. Тоді ігуменом в монастирі вже був Феодосій Софонович. Один із провідних українських церковних діячів другої половини XVII століття, історик і письменник, він керував обителлю майже сімнадцять років. За цей час помітно зросли як її багатства й володіння, так і духовний авторитет. Між 1669 і 1672 роками Михайлівський кляштор поволі перетворився на один з основних центрів церковної влади Гетьманщини. За Руїни київський митрополичий престол часто надовго лишався вакантним, і тоді Софонович нерідко перебирав на себе функції його фактичного очільника.

Саме зусиллям Феодосія Софоновича Михайлівський монастир завдячує безпрецедентному поширенню культу його найбільшої святині – мощей святої Варвари. Від написаної ним у 1670 році «Повісті о преславних чудах великомучениці…» в Україні надійно укорінюється версія, ніби це ще:

князю великому Михаїлу Святополку, правнуку святого Володимира, Києвом що володів, від грецького царя в дар прислані суть тії святі мощі святої Варвари, а він змурувавши церкву Святого Михаїла на своє ім’я року від Створення Світу 6616 (1108) положив в тій церкві на освячення мощі святої великомучениці Варвари, які й донині нетлінні лежать.

У творі ж Дмитра Туптала, майбутнього уславленого митрополита Ростовського, «Четьї Мінеї», написаному на межі XVII – XVIII століть, Варваринський міф викристалізувався остаточно. Переповідаючи Софоновича Дмитро доповнив історію подробицями. Мовляв, мощі до Києва привезла з Константинополя дружина Святополка, донька візантійського імператора Олексія I Комніна.

Втім, варто зважати, що перше достеменне документальне свідчення про цю реліквію належить австрійському дипломатові і мемуаристу Еріху Лясоті. У якості посла імператора Рудольфа II до запорожців він у 1594 році на кілька днів завітав до Києва й щодо відвідин Михайлівського монастиря занотував:

Коли входить у церкву дверима, якраз проти високого олтаря, то ліворуч лежать в дерев’яній труні останки діви Барбари, королівської дочки, юної неповнолітньої дівчинки років дванадцяти, як можна судити по її росту. Це не зотліла покрита тонким льняним полотном по самі ноги, що виглядали босими, до яких я торкнувся і знайшов ще твердими і неушкодженими. Зверху на голові в неї дерев’яна позолочена корона.

Як би там не було, та від часів Софоновича вшанування київських мощей Варвари на теренах Гетьманщини і Московії лише ширилося. День пам’яті великомучениці стали від кінця XVII століття відзначати, як храмове свято Михайлівського собору. Тож, щорічно 8 листопада біля монастирської огорожі проводився великий храмовий торг – ярмарок, на якому можна було придбати солодощі, іграшки, дерев’яний і глиняний посуд тощо.

За ігумена Феодосія Ленчича генеральний суддя Війська Запорозького Михайло Вуяхевич – у подальшому знаний більше, як архімандрит Києво-Печерської лаври Мелетій – своїм коштом влаштував з північного боку Золотоверхої церкви новий, присвячений Варварі, приділ. Сталося це, вочевидь, після 1688 року, адже складений тогоріч кресленик сусіднього із Михайлівським дівочого монастиря його ще не фіксує. Виведена тут доволі детально будівля собору має:

• давньоруське двоярусне ядро;
• двосхилі дахи із трикутними щипцями, замість оригінальних закомар;
• дві шоломоподібна бані – центральну і другу меншу, ймовірно, над північним притвором Входу Господнього до Єрусалима.

В останні роки XVII століття Михайлівський храм був додатково реставрований. Окрім наявних бічних бань – над Варваринським і Входу Господнього до Єрусалима притворами – ще дві додалися над приміщеннями жертовника та дияконника. Також згодом був вирівняний весь зовнішній карниз.

Хід цих змін можна послідовно простежити на таких історичних зображеннях, як:

• теза Обидовського, орієнтовно 1692 року;
• план полковника Ушакова, 1695 року;
• теза На освячення Богоявленського собору, того ж 1695 року;
• і нарешті – теза Кроковського, 1713 року.

До слова, Йоасаф (Кроковський) – митрополит Київський, Галицький та Малої Русі – присвятив святій Варварі хвалебний церковний гімн-акафіст, який і в наші дні співається перед її мощами.

Не оминув увагою головну реліквію Михайлівського монастиря і гетьман Іван Мазепа. Власним коштом, 1699 або 1701 року, він замовив для мощей святої Варвари нову раку. Срібна скриня у формі домовини, вона була щедро декорована карбованим рослинним орнаментом і додатково прикрашена золоченими накладними елементами. Відомо, що наприкінці ХVІІІ століття роботи з поновлення раки виконав майстер Самійло Ростовський. Пізніше, з різних причин, цей шедевр українського барокового золотарства неодноразово змінював місце свого прибування. Доки 2018 року не опинився у відділ наукової реставрації та консервації Національного заповідника «Києво-Печерська лавра». Відтоді доля раки невідома.

Варваринський приділ за ігумена Іоаникія Сенютовича,  між 1712 і 1715 роками, було значно перебудовано. Його стіни тоді підняли майже в висоту двох третин первісного об’єму собору. Профінансував роботи тодішній імперський губернатор Києва, князь Дмітрій Голіцин. Таким чином він виконав дану раніше Варварі обітницю: в час страшної чуми-моровиці, князь переховувався із людом на території Михайлівської обителі, молився мощам мучениці, і хвороба його обійшла стороною. Також на губернаторську пожертву були влаштовані ефектний різьблений балдахін над ракою святої і новий іконостас у її вівтарі.

Ктитором ж нового головного Михайлівського іконостасу 1718 року виступив гетьман Іван Скоропадський. На його замовлення різьблення виконав знаменитий чернігівський сницар Григорій Петров, а ікони написав один з кращих лаврських художників, Стефан Лубенський. Майже без змін цей шестиярусний красень простояв до кінця XIX століття. У 1888 році задля кращого огляду давньоруських фресок і мозаїчної Євхаристії у вівтарі його горішні рівні вирішили розібрати. Лишили тільки цокольний, намісний і празниковий ряди. Саме в такому урізаному форматі головний храмовий вівтар було відтворено і в наш час.

Справді ж фатальною для Михайлівського Золотоверхого собору ледь не стала реконструкція, проведена у 1720-х – 1730-х роках за ігумена Олексія (Петрини). Правда, ймовірно, він лише виконував задум свого попередника, отця Варлаама (Левицького). Цей непересічний персонаж був великим шанувальником російського деспота Пєтра I. Шпигував для нього у Константинополі, а до того служив домовим священиком Бориса Шереметєва, головнокомандувача московського війська у невдалому Прутському поході.

Власне, на честь щасливого порятунку царя 1711 року у тій його румунській авантюрі і вирішили масштабно перебудовувати стародавню київську святиню. Кошти на все це виділяв спочатку особисто Пьотр, а потім його вдова, імператриця Єкатєріна I. До робіт був залучений московський каменяр Іван Матвієвич – із придворної будівельної команди. Згідно його замислу:

• існуючий Варваринський приділ розширювався до всієї довжини фасаду,
• а з південного боку собору, симетрично Варваринському і у тотожних формах , зводився новий об’єм – замість попереднього середньовічного притвору.

Згодом цей приділ отримав назву Катерининського – на честь небесної покровительки цариці.

Матвієвич привніс в оздобу екстер’єру храму елементи типового московського зодчества тієї пори. Так, вікна на стінах нових добудов прикрасили характерні тонкі напівколонки і сандрики у вигляді розірваних трикутних фронтончиків. Щодо більш значущого, над обома довершеними бічними приділами підняли чималі двозаломні бані на великих восьмигранних підбанниках. А ще, аби краще поєднати весь внутрішній простір, в стародавніх стінах прорізали додаткові широкі арки.

Наслідком всіх цих “покращень” стала катастрофа. За кілька років по завершенню мурувань Варваринський і Катерининський приділи почали осідати. Через це храм по головній осі прорізала глибока тріщина, і його центральна баня розкололася на чотири частини. Коли ж ситуацію взялися екстрено виправляти, то за браком технологій і досвіду зробили це так, що у підсумку знищили левову частку давньоруських фресок і мозаїк.

Грандіозна реконструкція Михайлівського Золотоверхого собору, за якої він саме набув знайомого нам нині помпезного барокового вигляду, була проведена впродовж 1746 – 1754 років. Її ключовою передумовою стало здобуття Михайлівською обителлю статусу архімандрії. Із ним вона почала напряму підпорядковуватися вищому органові церковної влади імперії, Святійшому Синоду, а відтак здобула значно більшої державної підтримки. Цих привілеїв для монастиря ще 1734 року виклопотав у цариці Анни Іоанновни, щойно ставши Київським архієпископом, Рафаїл (Заборовський).

Втім, Михайлівський храм залишався стояти у вкрай плачевному стані після попередніх перебудов аж до відвідин його імператрицею Єлизаветою Петрівною у 1744 році. Вочевидь, тільки тоді братії вдалося узгодити із правителькою чималий кошторис порятунку споруди і невдовзі розпочати ремонт. Більшість робіт було здійснено за архімандрита Модеста (Стефановича). Колишній кафедральний писар митрополита Заборовського і, вочевидь, його близький соратник, він мав змогу звертатися до найкомпетентніших будівничих тогочасного Києва. Зокрема, консультації із необхідних конструктивних заходів йому надавав петербурзький зодчий Іван Мічурін, який тоді керував роботами зі зведення Андріївської церкви, а також царського палацу на Печерську.

Першочергово нетривкі стіни храму укріпили потужними покатими контрфорсами з аркбутанами. По чотири підперли Варваринський і Катерининський приділи і ще два – по краях чоловий фасад. Також обабіч центрального порталу у два яруси були підняті масивні прямокутні ризаліти.

Змінилася й конфігурація верхів церкви. Із всіх попередніх бань на місці лишилася тільки стародавня головна . Водночас замість менших куполів, які доти стояли із боків по три в ряд, нові чотири баньки увінчали наріжжя основного об’єму, а ще дві трохи нижче – північний і південний приділи. Таким чином споруда отримала центричну пірамідальну композицію. Її загальну єдність забезпечило застосування архітектурного ордера – явної ознаки часу проведення робіт.

І так само явно все оновлення оздоби екстер’єру відбулося у відповідності зі смаками доби владики Заборовського. Зовнішні площини контрфорсів і ризалітів були рустовані та обрамлені парами пишних коринфських напівколон. Їхні капітелі позолотили. Вікна облямували рельєфною лиштво й прикрасили рослинним ліпленням, картушами та раковинами. В антаблементах між розкріпованими карнизами розмістили намиста з кольорових керамічних розеток і зірок.

Абсолютно неповторною рисою пізнього декору храму є унікальне завершення його фасадів. Мова про вишукані фронтони і фронтончики, що немов вир морських бурхливих хвиль здійнялися тут зусібіч. Менші – над контрфорсами, більші – над ризалітами, і геть приголомшливий головний – над центральним входом.

Різноманітні за формами й структурою, вони рясніють звивистими волютами, квітчастими гірляндами і деінде навіть химерними рокайлевими кудлами. У їхніх верхівках місцями були поставлені золочені намети, над якими променяться сонечка рипід. Аби всю цю химерну розкіш за старовинними світлинами правдиво відтворити сучасним зодчим навіть знадобилося звернутися при моделюванні до цифрових технологій.

Над головними фронтоном почесне місце посів небесний покровитель собору – горельєфний Архистратиг Михаїл. Зображений він тут на повний зріст. Крилатим воїном у візерунчастому обладунку. Із щитом у лівій руці й мечем у правиці. Постави гордої та шанобливої.

Первісну мідну позолочену фігуру архангела у середині XVIII  століття виконали київські майстри-золотарі. Після знесення давнього храму вона кочувала різними фондами, доки у 1956 році не опинилася на сміттєзвалищі, неподалік Київського художнього училища. Тут її, на щастя, помітив знаний вітчизняний мистецтвознавець Павло Жолтовський. Дивовижну знахідку він відправив до музею етнографії та художнього промислу АН УРСР у Львові, де вона і зберігалася до кінця XX століття.

У січні ж 1999 року старовинний горельєф урочисто був переданий мером Львова Василем Куйбідою щойно започаткованому музеєві історії Михайлівського Золотоверхого монастиря. Зараз оригінал експонується у залі, на першому поверсі дзвіниці обителі. Над собором натомість встановлена точна копія скульптури – виготовлена з листової міді й покрита сусальним золотом, вагою у шістдесят дев’ять кілограмів.

Барокові верхи собору також доволі своєрідні. Всі сім бань стоять на масивних восьмигранних підбанниках, по колу прорізаних високими арковими вікнами. Та на відміну від Успенського собору лаври чи Софії Київської, чіткої грушоподібної форми вони не отримали. Хіба що більш притаманний цій українській традиції обрис має центральна баня. Силуети ж решти наслідують середньовічно-ренесансну манеру і тому дещо схожі на шоломи билинних витязів.

Всі куполи двозаломні, у завершеннях мають додаткові дашки-ковніри і вже над ними – цибулясті маківки з хрестами. Головний верх до того ж доповнює ліхтарик, по колу якого нині виведені образи Христа, апостолів, Іоанна Хрестителя і Богоматері. Раніше згори найвищого хреста містився ще й двоглавий імперський орел, але його повертати при відбудові не стали.

Окремо слід зупинитися на колористичному рішенні фасадів. Сьогодні стіни собору пофарбовано в інтенсивний синій колір; орнаменти й рельєфи виділені білим; ліпні деталі виконано у різнорідних насичених відтінках. На думку авторів проекту саме така поліхромність була дійсно притаманна стилю українського бароко.

Втім, на зображеннях початку XX століть храм має блідо-бірюзове забарвлення, а Тарас Шевченко 1846 року й взагалі зобразив його цілковито білим. Тож, незмінно яскравими акцентами будови ззовні завжди залишалися тільки ікони в нішах на фронтонах, що їх у стилістиці XVIII століття відтворено і тепер.

Щодо інтер’єрів, то після втрати майже всього попереднього образотворчого доробку у 1730-х роках все художнє оформлення собору фактично було зроблено наново. І навіть не за Модестової реконструкції середини XVIII століття, а значно пізніше – вже на межі століття XIX, коли на зміну бароко впевнено заступав класицизм. Більшість нового живопису по стінах тоді було виконано олійними фарбами. На жаль, по знищенню будови більшовиками жодного взірця тієї оздоби не вціліло.

Відомо, що Катерининський приділ розписав у 1800-х роках відомий київський художник-іконописець Іван Квятковський. Сьогодні ж, у відповідному приміщенні, згідно наявних історичних даних, й у передбачуваних місцях реконструйовані сцени з житія святої Катерини, Апокаліпсису, а також деякі інші євангельські композиції.

У формах подібних до первісних відтворений й Катерининський іконостас, що в оригіналі ще в перші десятиліття XVIII століття був споруджений коштом, припустимо, коменданта київської фортеці Григорія Наумова. Найкраще уявлення про цей вівтар, як і про весь внутрішній простір приділу, дає рисунок шведського художника Карла Петера Мазера, 1851 року. Цікаво, що на ньому також змальована сцена моління перед мазепинською ракою святої Варвари у окремому кіоті. Правда, на той час мощей великомучениці в ній вже не було. За чотири роки до того графиня Анна Орлова-Чесменська замовила для них у Петербурзі нову скриню – срібну і позолочену, вагою чотириста кілограмів. Стару ж гробницю перенесли у протилежний бік собору і тут поклали в неї певні мощі святих Харлампія, Спиридона і Пантелеймона-Цілителя.

Інтер’єр давнього Варваринського приділу також можна побачити на замальовках Мазера. Втім, його вигляд, через більшу популярність, частіше фіксувався на різних зображеннях і світлинах. Відомо, що між у 1778 році відставний капітан Яків Шубський проспонсорував спорудження нового балдахіна над ракою святої Варвари, а між 1816 і 1818 роками архімандрит Іриней (Фальковський) замовив київському малярові Йосипу Білецькому поновити тут весь стінопис.

Нинішня ж програма розписів, складена за проектом архітектора Івана Могитича, включає сцени страстей Христових, житія святої Варвари, інші євангельські сюжети, а також, біля входу, зображення Покрови Пресвятої Богородиці. Тут також мали бути виведені знамениті ктитори й благодійники Михайлівського монастиря: гетьмани Петро Сагайдачний, Богдан Хмельницький, Іван Мазепа й Іван Скоропадський, митрополит Йов (Борецький) й ігумен Феодосій (Софонович).

Наприкінці XVIII століття Михайлівській обителі пощастило уникнути зловісної секуляризації. Завдяки здобутій ще Заборовським архімандрії надто високий вона вже мала престиж. І коли за волею тиранки Єкатєріни II по всій Україні нещадно нищилися старовинні українські монастирі, Золотоверхий все ж лишили в штаті. Більше того, 1786 року, напередодні візиту до Києва, та російська тиранка навіть видала указ про визнання його першокласним. Тобто таким, що отримував з царської казни найбільше доступне утримання, право на численнішу братію і значні володіння. За імператора ж Павла I, у 1799 році, петербурзький Синод постановив призначати Михайлівського архімандрита одночасно й вікарієм Київського митрополита – із саном єпископа Чигиринського.

Все це значно сприяло й процвітанню головного монастирського храму. Під час ремонтів межі XVIII – XIX століть у ньому поклали нову чавунну підлогу й вчергове позолотили усі бані. За настоятельства Іринея (Фальковського) у 1811 році для головного іконостасу собору виготовили неймовірно вишукані срібні Царські врата. Цей, чи не останній, зразок київського барокового золотарства тепер можна оглянути у колекції музею обителі.

У той приблизно період відбулися й останні помітні перебудови ззовні споруди. Між усіма аркбутанами і ризалітами раніше вільні проміжки забудували невеликими тамбурами й додали такого ж штибу заокруглені приміщеннями на наріжжях. В них розмістилися палатки та ризниці, склади вугілля тощо. Власне, це були єдині фрагменти оригінального храму, які за його відновлення не були відтворені. На думку низки спеціалістів це дещо деформує цілісність сприйняття його образу.

Всередині ж собору за архімандрита Ієроніма у 1888 році  замінили чавунну підлогу на паркетну, провели систему калориферного опалення. Тоді ж під егідою мистецтвознавця Адріяна Прахова були проведені дослідження, що виявили низку давньоруських фресок. Їх відреставрували. Аби ж розкрити огляд на домонгольські мозаїки в апсиді саме в цей час розібрали значну частину головного іконостаса, замовленого ще гетьманом Іваном Скоропадським. Прибрані елементи зрештою загубилися, й таким чином важливий екземпляр барокового різьбярства було понівечено.

По-справжньому ж темна днина для Золотоверхого собору настала із встановленням в Україні радянського режиму. Після виру революційних Національних Змагань початку XX століття, більшовики закрили Михайлівський монастир щойно закріпилися у владі, ще на початку 1920-х років. Стародавній храм лишили стояти буз догляну, й він поволі занепадав все наступне десятиліття.

Коли ж влада в СРСР безповоротно була загарбана Йосифом Сталіним, стосовно долі цієї величної київської святині почали звучати думки на подобі тої, що її у 1932 році висловив режисер Олександр Довженко:

при вирішенні проблеми будівництва парку культури Михайлівський монастир попроситься “піти”, він віджив свій вік. Абсолютно неприпустимо навіть думати, що ці стіни комусь потрібні. Я думаю, коли ми знесемо Михайлівський монастир, то будівництво парку дасть потрібний ефект.

Не виключено, що створення парку культури на Володимирській гірці безцінна пам’ятка української архітектури ще б пережила. Та на її горе у 1934 році комуністи вирішили перенести свою окупаційну адміністрацію із  Харкова до Києва. А із тим на місці Михайлівської обителі й сусідньої Трьохсвятительської церкви запланували звести для себе новий Урядовий центр. Почалися конкурси проектів. І бодай вітчизняні науковці і мистецтвознавці – як то Дмитро Айналов, Федір Ернст чи Стефан Таранушенка – виступили проти такої лютої ідеї, їм безапеляційно відповів тодішній народний комісар освіти УСРР Володимир Затонський

учёные любители старья всячески добиваются сохранения собора в целости (…) Сообщаю, что вопрос о сносе собора решен. Может идти лишь речь о снятии мозаик и фресок. Чем дольше будут канителить, тем меньше останется времени для этой сложной операции. Виноваты будут сами старьёвщики.

Зрештою археологи Володимир Гончаров і Теодосій Мовчанівський за результатами проведеної у тому ж 1934 році наукової розвідки підготували висновок, згідно якого Михайлівський собор визнавався таким, що не становить історичної цінності. Бо ж, мовляв, збудований в основному в добу бароко. Це стало офіційною підставу для його знищення. У червні група спеціалістів на чолі із російським художником Володимиром Фроловим демонтувала давньоруські мозаїки і фрески. Водночас київський історик архітектури Іполит Моргілевський провів обміри всіх об’єктів колишнього монастиря.

Єдиним членом державної комісії, хто відмовився у 1934 році підписати акт про знесення Михайлівського Золотоверхого собору, був український археолог і мистецтвознавець Микола Макаренко. За це він був невдовзі арештований. Спочатку вченого заслали до Казані. Потім відправили у Томську виправно-трудову колонію. Й нарешті 4 січня 1938 року його розстріляли.

Макаренко пережив храм, що пробував урятувати, менш ніж на п’ять місяців. 14 серпня 1937 року одеська контора експедиції підводних робіт особливого призначення в різних місцях Михайлівського собору заклала близько двох з половиною тисяч зарядів амоналу. О дев’ятій годині вечора споруду підірвали. Її стіни осіли всередину, тож навколишня забудова не була ушкоджена. На смітник вивезли біля двадцяти тисяч тонн руїн.

Запроектована на місці церкви Йосипом Лангбардом урядова будівля зведена так ніколи і не була. До початку другої світової війни встигли здійснити тільки першу чергу авторського задуму – вимурували будинок ЦК КП(б)У, у якому тепер квартирує Міністерство Закордонних Справ України. Майданчик, де стояв собор, відвели під спортивне знаряддя. Усі партійні функціонери, причетні до знищення храму, в розпал сталінського терору також загинули. Серед них і такі важковаговики, як перший секретар Київського обкому ВКП(б) Павло Постишев чи народний комісар внутрішніх справ УСРР Всеволод Балицький

Впродовж усіх післявоєнних десятиліть виникали пропозиції стосовно того, що могло би постати замість поруйнованої обителі. Розглядалися і варіант бібліотеки сталінської стилістики, і, згодом, модерністські кіно-концертна зала, Обком КПУ чи музей Леніна. Втім, вже у 1966 році реставратор і дослідник давньоруського зодчества Петро Барановський на з’їзді всеросійського товариства охорони пам’яток історії і культури висунув ідею відродити безпосередньо Михайлівський храм. За цю ініціативу враз вхопилася активна українська громадськість, й надалі повсякчас послідовно наполягала на її реалізації.

У 1979 році Град Ізяслава-Святополка із територією, де стояв княжий монастир, було оголошено архітектурно-археологічним заповідником. Коли ж в одряхлілому Радянському Союзі 1988 року взялися відзначити 1000-ліття Хрещення Русі, кияни скористалися приводом і нагадали комуністичній владі про знищений нею Михайлівський собор. Тоді в пам’ять про те скоєне варварство біля вцілілої Трапезної церкви встановили символічний монумент – Жертвам за Віру скульптора Євгена Прокопова. За кілька ж місяців до розвалу СРСР, у травні 1991 року, патріарх Київський і всієї Руси-України Мстислав (Скрипник) на знак майбутнього відродження Золотоверхого храму урочисто освятив місце прийдешньої його відбудови.

Із проголошенням Україною незалежності справа відновлення Михайлівського Золотоверхого собору набула загальнонаціонального значення. Збір коштів на неї розпочала щойно створена Українська православна церква Київського патріархату. У 1992 році громада спонукала київську владу до конкретних дій. Тож, відповідальні комісії і комітети міста:

• замовили творчій майстерні архітектора Юрія Лосицького проект відбудови монастирського ансамблю й
• забезпечили організацію на території втраченого комплексу археологічних досліджень, очолюваних Віктором Харламовим.

Науковим консультантом на тому етапі був запрошений відомий спеціаліст із давньоруського зодчества, архітектор і мистецтвознавець Юрій Асєєв.

Проте, невдовзі стало очевидним, що без державної підтримки коштів на здійснення на стільки масштабного задуму не вистачить. Аби привернути увагу керманичів країни до даних обставин письменник Олесь Гончар навіть написав емоційного листа президентові Леоніду Кучмі. В ньому поновлення Михайлівського собору автор ототожнював із духовним відродженням всієї України і поверненням історичної пам’яті її народові. Невідомо, на скільки саме це звернення відіграло вирішальну роль, та 27 січня 1996 року було видане президентське розпорядження

Про першочергові заходи щодо відбудови Михайлівського Золотоверхого монастиря та Успенського собору Києво-Печерської лаври у місті Києві.

До весни 1998 року були добудовані мури із економічною брамою та дзвіниця обителі. У листопаді того ж року, по завершенню командою археолога Гліба Івакіна додаткових розкопок, корпорація Укрреставрація приступила до спорудження собору. До реалізації був взятий реставраційний проект, укладений архітекторами Юрієм Лосицьким, Русланом Кухаренком, Євгеном Захарченком Геннадієм Донцем і Оленою Мірошниченко.

Відтворення інтер’єрів здійснили згідно авторської концепції колективів під керівництвом Івана Могитича, Ірми Тоцької і Тоцького Леоніда. Довершений храм було освячено на День Києва, 28 травня 2000 року. Оформлення його внутрішнього простору, правда, ще тривало до наступного Великодня.

Відбудований храм має площу 802 квадратних метри й висоту близько 40 метрів. Його стіни і склепіння вимуровано з червоної цегли, виробництва заводу у Мукачеві. Фігурну цеглу-плінфу й полив’яні розетки виконали київські фірми КерамПерліт і Гончарі, відповідно. Укрреставрація, в свою чергу, була відповідальна за виготовлення бань, металевих дверей і деталей декоративного ліплення. Фасади храму ззовні тинькували, пофарбували й підперезали цоколем сірого граніту.

Михайлівський Золотоверхий собор є головною домінантою монастирського ансамблю. Розташований на вершині Михайлівської гори – більш відомої сьогодні за назвою парку, як Володимирська гірка – він ефектно доповнює панораму київських пагорбів. Від грудня 2018 року храм перебуває у підпорядкуванні Православної церкви України та виконує функції її кафедри. По святах чи за важливої нагоди урочисті служби тут нині править митрополит Київський і всієї України Епіфаній (Думенко). Його офіційна резиденція знаходиться поряд, у митрополичому будинку.