З усіх цивільних споруд доби зрілого українського бароко ця нині виявляє чи не найбільше притаманних оригінальному стилеві рис. Процес її формування тривав ледь не впродовж усього XVIII століття, та кінцевого вигляду вона набула вже після другої світової війни. Тоді ж науковці помилково визначили її початкову й основну функцію. Й через це досі триває плутанина із правильним найменуванням пам’ятки.

Наразі на офіційному сайті Національного заповіднику «Києво-Печерська лавра» даний корпус значиться, як Палітурня. Тут повторюється оповідь про те, що саме в її стінах, мовляв, переплітали видання монастирської друкарні – створювали:

розкішні плетіння з тисненої шкіри, прикрашені карбованим золотом і сріблом…

Цей опис з’явився ще 1983 року у  зводі «Пам’ятників містобудування та архітектури УРСР», й базувався, найімовірніше, на висновках знаменитого  архітектурознавця Михайла Цапенка, зазначених ще в його фундаментальній праці «Архітектура лівобережної України XVII – XVIII століть», 1967 року.

 

Проте, сучасні дослідники наводять детальну історію будови, яка повністю спростовує версію щодо Палітурні.

У 1727 році, за архімандрита  Іоаникія Сенютовича, у південно-східній частині економічного подвір’я лаври було зведено “полату” з льохами та келіями. Припустимо, її горішній поверх тоді був дерев’яним. Тут мали мешкати й працювати економи обителі:

• шафарі – монахи-управителі, що завідували постачанням усього необхідного для побуту братії, вели прибутково-видаткові книги тощо й
• палатні – чернці, які безпосередньо відповідали за стан “полати”, тобто складського приміщення, в котрому зберігалися монастирські продовольчі припаси.

Від тої первісної будівлі дотепер зберіглися льохи. Вони знаходяться у цоколі, який приблизно на третину висоти підвальних вікон здіймається над рівнем земної поверхні. Глибокі аркові ніші цих віконних отворів добре проглядаються по периметру споруди. Підземні приміщенні муровані й мають коробові склепіння. Наразі біля входу до них, облаштованого у ризаліті із західного фасаду, розміщена виставка глиняних скульптур творчої майстерні Інституту Дизайну.

Цей нинішній портал льоху, як і весь збережений дотепер цегляний поверх будинку, було зведено між 1759 й 1761 роками, в останні роки настоятельства у лаврі її великого заступника Луки (Білоусовича). Автором проекту даної перебудови вважається славетний український архітектор Степан Ковнір.

По завершенню робіт оновлена споруда отримала традиційне для української кам’яниці планування – житлові й господарчі кімнати обабіч довгих сіней-коридору посередині. Проте, на відміну від звичайних хат, тут з кожної половини було не по два приміщення, а:

• з одного боку – три келії й дві комірки;
• з другого – дві келії і комірка.

Як вже зазначалося, зі східного, тильного фасаду будинок має ризаліт. Натомість, парадний вхід міститься по центру рівного західного фасаду. До нього ведуть вигнуті підковою сходи. Дверний отвір тут оформлює фігурна лиштва й згори – трикутний сандрик.

Тиньковані й вибілені стіни споруди зусібіч фланкують пілястри-лопатки. Під дахом її опоясує розкріпований карниз складного профілю. Вигадливими лиштвами обрамлені й усі вікна корпусу. Лучкові прорізи мають тут підвіконні, так би мовити, фартушки, замкові камені згори і ще вище – додаткові шати у вигляді лучкових сандриків.

Теперішня приземкувата покрівля будови явно потребує заміни на більш автентичну. Бодай зі східного боку й відтворена двійка горищних духових віконець, та в очі кидається разюча втрата необхідного для гармонійного сприйняття усього об’єму висота вальмового даху. Така, яку ми можемо спостерігати на світлинах першої половини XX століття.

Вартувало б повернути й початкову, значно більшу за поточну, висоту димарям. Згідно джерел, відомо, що від початку вони здіймалися над печами-грубами, котрі у 1761 році кахлями обклали жителі Печерського містечка, дехто, Г. і П. Гончарі. Також є цікаве свідчення, що після 1822 року одна з тих печей використовувалася для пересушування продовольчих припасів.

В останній два десятиліття XVIII століття “полату” з описуваного будинку перевели до Онуфріївської вежі. Тоді ж були замінені кілька ґанків із фасадів і збільшена кількість комірок всередині. У келіях тут в ті роки мешкали колишній економ Межигірського монастиря й місцевий “рухлядний”. Втім, у згадуваному вище 1822 році до цих приміщень разом із прислужниками й помічниками заїхав лаврський келар – вельмиповажний завідувач монастирським столом і коморою з їстівними припасами. До слова, до обов’язків келаря також належало:

• положення хлібів на аналой для благословення на литії,
• переломлення тих хлібів і
• роздача монастирській братії чаш із вином.

У першій половині XIX століття певний час кілька кімнат будинку були відведені під виготовлення виробів із художньої емалі-фініфті. Тож, в них розмістилися фініфтеві майстерні лаври і житло виробників. Зрештою, ченці й послушники мешкали тут, якщо не до початку другої світової війни, то до 1930-х років майже напевно.

Перших значних негараздів споруда зазнала у червні 1920 року, коли під час боїв за Київ між більшовиками і польськими військам у неї влучило три снаряди. За встановлення у місті радянської влади у тутешніх підвалах ще тимчасово зберігали інвентар лаврської садово-городньої артілі, та кінець-кінцем приміщення передали під використання винно-коньячному  трестові «Арарат». Геть повністю, до самої лише цегляної коробки, будинок вигорів в днину німецької окупації міста, орієнтовно у 1942 році.

Пам’ятку відновили між 1953 й 1954 роками, за проектом архітекторів-реставраторів Євгенії Лопушинської та Ісроеля Шмульсона. По тому у будівлю заїхала лабораторія спецсплавів Інституту чорної металургії АН УРСР. Від середини 1970-х років тут розмістилися реставраційні майстерні Києво-Печерського заповідника, що згодом стали основою нинішнього відділу наукової реставрації, консервації та експертизи рухомих пам’яток.

Текст написав Георгій Кравець

6 листопада 2026 р.