Цей ошатний плац на території колишнього Софійського монастиря є чи не найкращим зразком, з-поміж збережених, української барокової архітектури цивільного призначення. Його доля пов’язана із біографіями плеяди видатних історичних діячів України, а нинішній вигляд, зважаючи на всі добудови і перебудови, формувався протягом всіх трьох сотень років – від заснування на початку XVIII століття й до масштабної реставрації в останні кілька десятиліть.

Сьогодні колишні митрополичі палати мають два поверхи, мансарду і підвал, а також бароковий дах із заломом.  Будинок є мурованим з цегли, тинькованим і побіленим. В плані первісно він був Н-подібний, витягнутий по осі південь-північ. Зі східного парадного боку його оформлюють два грановані ризаліти. Тут же, над центральним входом, об’єм завершує великий, криволінійного контуру, фронтон. Обабіч його додатково підпирають два менші фронтончики. Під всіма ними містяться мансардні вікна. Із заходу будову також прикрашає фронтон. Однак, тут споруда отримала дещо відмінну від загальної стилістики двоповерхову прибудову із балконом, на котрий ведуть сходи. Ці пізніші конструкції можна характеризувати, як доволі дисгармонійні.

Оздоба фасадів будинку промовиста: чи не кожен елемент оповідає про етап, на якому він з’явився. Так перший поверх із чолової сторони – це найдавніші видимі ззовні стіни споруди. В їхній чималій товщі віконні ніші прорізано, неначе амбразури. Прямокутні ж отвори другого поверху доволі прості. Виразності їм добавляють лиштва і вигадливо декоровані трикутні сандрики. Спільний ритм всій будівлі задають пілястри, що членують її фасади у відповідності із розташуванням приміщень всередині. Також значну декоративну роль відіграють карнизи, подекуди перетворені на справжні ліпні гірлянди.

Після великих реставраційних робіт, проведених за проектом архітектора Сергія Юрченка між 1988 і 2007 роками, у будинку розмістилася музейна експозиція. В семи кімнатах відтворено обстановку, що відповідає різним історичним епохам. Подекуди відкрито оригінальні барокові розписи. Серед експонатів – старовинні кахлі, виявлені при ремонті, багаті печі XIX-XX століть, портрети митрополитів і численні меблі та предмети декоративно-ужиткового мистецтва, придбані спеціально для музею на аукціонах в Європі. Окрім, як виставковий простір, будинок наразі використовується для проведення конференцій, семінарів, презентацій й різноманітних інших заходів.

За часів Ярослава Мудрого на місці нинішнього митрополичого будинку розташовувався князівський палац. Припускається, що його останні руїни розібрали саме під час спорудження сучасної будівлі. До того ж тут, навпроти західного фасаду собору Святої Софії, стояли дві дерев’яні споруди із двосхилими дахами, в котрих, імовірно, передбачалося проживання високого православного кліру.

Подальшу історію створення відомої нам будови розглядатимемо у прив’язці до імен її славнозвісних мешканців.

Варлаам, у миру Василій Ванатович, був вихованцем Києво-Могилянської академії і слов’яно-греко-латинської – у Москві. Він певний час служив архімандритом Тихвінського монастиря на Новгородчині. В той час російський деспот Пьотр I розпочав компанію тиску на Українську Церкву. За царської забаганки статус Київської Митрополії було понижено до рівня звичайної єпархії. Тож 1722 року Ванатовича висвятили саме на посаду лише-но архієпископа Малої Росії. Прибувши до Києва він розпочав діяльність із помітного підсилення своєї альма-матер. На подвір’ї ж Софії Варлаам розгорнув по-справжньому велике будівництво:

• поновив розписи стародавнього собору;
• розширив трапезну додатковою палатою із церквою святого Лазаря;
• облаштував під всією територією монастиря мережу підземних ходів із приміщеннями складів;
• зрештою, наказав спорудити поряд із величною святинею нові архієрейські покої. Власне, для нього і була зведена первісна одноповерхова мурована будівля. Щоправда, її головний вхід, на відміну від нинішнього, знаходився із західної сторони, поміж двома тепер втраченими центральними ризалітами.

Архієпископ марно клопотався про повернення Києву митрополії, обстоював інтереси українських монастирів й взагалі чинив потужний спротив церковно-адміністративним перетворенням, направленим із Петербургу. За це 1730 року імператриця Анна Іоанівна позбавила його сану і священства. На десять років Ванатовича було заслано до Білозерського монастиря. Та навіть після помилування на Гетьманщину він вже не повернувся. Спочив Варлаам 1751 року у Тихвінському монастирі, звідки починався його ієрейський шлях.

Рафаїл, в миру Михайло Заборовський, від свого попередника мав набагато успішнішу церковну кар’єру. Посівши 1731 року архієпископську кафедру, він згодом, за цариці Єлізавєти, таки спромігся повернути Києву митрополію. За нього архієрейські покої у Софії, між 1735 і 1737 роками, підняли на додатковий другий поверх. Проте, знамениті нині фронтони і мансарду тоді ще не зробили. Натомість, в стінах свого помешкання Рафаїл облаштував домову церкву в ім’я Воскресіння Христового, а поряд з будинком довів таки до завершення спорудження братської кухні і споруду лазні перетворив на келії. По смерті Заборовського було поховано в Софійському соборі.

Тимофій, в миру Тихін Щербак (або Щербацький), був сподвижником й архієпископа Ванатовича, і митрополита Заборовського. По закінченню Києво-Могилянської академії він прийняв чернечий постриг у Софійському монастирі й згодом став тут ієромонахом, був призначений кафедральним писарем, а зрештою і членом Київської консисторії. Служив ігуменом Мгарського, Видубицького й Михайлівського Золотоверхого монастирів. Посівши 1747 року на Київській митрополичій престол він мусив за тиску з Москви обмежити виборчі права українських парафій і русифікувати богослужіння вітчизняних церков. За Щербака також у Могилянці скасували вибори викладачів. Втім, саме при Тимофії митрополичий будинок отримав свої наявні дотепер знамениті фронтони. Також до головного об’єму споруди було з півдня доєднано мурований одноповерховий прямокутний корпус, а на його подвір’ї висаджено розкішний фруктовий сад. Нагляд за цими роботами здійснював архітектор Антонов. Водночас, Щербак свій вік доживав у Москві, будучи призначеним 1757 року митрополитом Московським, а з 1764 року ще й Калузьким. Спокій віднайшов у московському Чодовому монастирі.

Арсеній, в миру Олексій Могилянський, правив митрополитом Київським, Галицьким і всієї Малої Русі протягом 1757 – 1770 років. Він являвся ярим захисником прав своєї єпархії, відстоював інтереси Києво-Могилянської академії і навіть спробував укласти із російською стороною угоду про відновлення автономних прав Української Церкви. В культурному житті країни Арсеній запам’ятався, як автор яскравих проповідей, прихильник хорових духовних наспівів Григорія Сковороди й замовник художніх робіт у видатного київського гравера Григорія Левицького-Носа. За Могилянського зодчому Антонову було доручено надбудувати південний корпус біля митрополичих покоїв у Софії дерев’яним поверхом й влаштувати тут келійну церкву. З півночі ж до будинку Арсенія домурували прямокутний в плані двоповерховий об’єм, де спорудили сходи на другий поверх ризаліту. Поховано святого отця у крипті Софійського собору.

Митрополити Київські Гавриїл (Кременецький), Самуїл (Миславський), Ієрофей (Малицький) й Гавриїл (Банулеско-Бодоні), що мешкали на подвір’ї Софії наприкінці XVIII століття, значних змін у будову своїх палат не вносили.  За Серапіона, в миру Стефана Логиновського-Александровського, 1819 року київський головний архітектор Андрій Меленський зробив кресленик митрополичого будинку.

Євгеній, в миру Євфимій Болховитінов, в сан митрополита Київського і Галицького був висвячений у 1822 році. За наступні півтора десятиліття кипучої діяльності він встиг скласти детальні описи Софійського собору і Києво-Печерської лаври. Написати місяцьослів, Міркування про потребу грецької мови, історичний огляд руського законотворення й багато-багато іншого. В Києві організував аматорські археологічні розкопки біля Золотих воріт й на фундаментах Десятинної церкви. Наполіг на демонтажі оригінальних стін останньої й заміни їх на недолугу будівлю у псевдоросійському стилі. Був призначений за імператора Ніколая I до кримінального суду у справі декабристів. Став членом медико-хірургічної академії. При Болховитінові було скоєно значну переробку митрополичого будинку. Зокрема, склепіння верхнього поверху замінили балковими перекриттями й розібрали об’єм із південного боку. Для проживання ієрея на час цих робіт було пристосовано келійний корпус, що нині відомий, як софіївська бурса.

Після Болховитінова  наступні митрополити Київські на подвір’ї Софії мешкали лише тимчасово, надаючи перевагу будинку у Києво-Печерській лаврі. Що, однак, не завадило проводити у старих покоях повсякчасні ремонти і перебудови. За Філарета (Амфітеатрова) тут, на горішньому поверсі, зробили церкву в ім’я мученика Макарія. В часи управління київською митрополією Ісидором (Нікольським), Арсенієм (Москвіним) й Філофеєм (Успенським), протягом 1860-х – 1880-х років, до будинку митрополита з півдня було додано цегляний двоповерховий об’єм , в якому влаштовано велику залу та сходи на другий поверх. Також постійно змінювалось призначення тих або інших кімнат й вигляд їхніх інтер’єрів.

Платон, в миру Микола Городецький, своєю резиденцією обрав старі покої при Софії. Ставши митрополитом 1882 року, він чимало опікувався духовними школами Києва й значні кошти пожертвував для відновлення Межигірського монастиря. При ньому архітекторові Володимиру Ніколаєву було замовлено зробити двоповерхову прибудову із великим балконом із західного боку митрополичого будинку – вона кінцево перекрила оригінальний фасад й спотворила бароковий вигляд палацу. Також за проектом зодчого О. Середи переробили корпус лазні.

Наприкінці XIX – на початку XX століть отці Іоаникій (Руднєв), Феогност (Лебедєв) й Флавіан (Городецький) переважно жили на території лаври. Однак, це не завадило 1892 року замінити старі розписи у домовій церкві митрополичого будинку на фарбування блакитним тлом із орнаментами й новими зображеннями образів Спасителя, Євангелістів і Святого Духу. За митрополита Володимира (Богоявленського), в роки I  світової війни, приміщення старих палат займав лазарет Свято-Володимирського братства для поранених під патронатом Російського товариства Червоного Хреста.

Після падіння влади царів Романових в будинку митрополита містилися:

• від 1917 року – Управління Київської митрополії.
• від квітня до грудня 1918 року – Департамент (пізніше переформатований на Міністерство) Ісповідань Української Народної Республіки, директором якого був громадсько-політичний і церковний діяч Володимир Чехівський. При ньому, 28 квітня 1918 року, тут відбулися збори уповноважених осіб, що вимагали відродження Української православної церкви. На них обрали відповідальний виконавчий комітет. Наприкінці осені міністерство менше місяця очолював історик і публіцист, рішучий прихильником автокефалії і незалежності від Московського патріархату Української церкви, Олександр Лотоцький.
• від квітня 1919 року – Всеукраїнський історичний музей релігійного культу. Тоді ж, на жаль, тут встигли скоїти безчинства солдати Першого Радянської України гаубично-артилерійського дивізіону, які спаплюжили і розікрали багацько монастирського майна. Створений же мистецтвознавцем Георгієм Лукомським музей займався збиранням предметів релігійного культу, що мали історичне, художнє і навіть побутове значення. В його експозицію потрапили залишки колон, капітелей, фрагменти плитки, мозаїки, підлоги стародавніх споруд, а також ілюстративні фотографії, креслення, малюнки, книжки, тощо.

• від 1918 року до 1924 року – Київський архітектурний інститут. Це був перший в країні суто архітектурний навчальний заклад. Ініціатором його створення виступив знаний адепт української національної стилістики в мистецтві, талановитий архітектор Дмитро Дяченко. Він очолював установу протягом чотирьох років. Серед організаторів і викладачів закладу також були зодчі Павло Альошин, Олександр Вербицький, Микола Даміловський, Валеріян Риков, Павло Хаустов, археологи і мистецтвознавці Микола Макаренко й Данило Щербаківський, художники Михайло Козик, Фотій Красицький і Василь Кричевський, економіст Світозар Драгоманов, історик архітектури Іполит Моргілевський й багато-багато інших.
• від 1924 до 1930 року – Відділ революції Центрального історичного архіву УСРР ім. Володимира Антоновича, наприкінці перетворений на архів революції.
• від початку 1930-х років і до літа 1941 року – Комендатура Києва. За її квартирування тут було знищено розписи на фасадах і в інтер’єрі митрополичого будинку, а саму споруду відгородили від Софійського собору парканом.

Після II світової війни у колишньому будинку митрополита провели великий ремонт, за якого сильно змінили внутрішнє планування. Тоді ж зодчі Л. Граужис і З. Яблонський виконали реконструкцію мансардних приміщень будівлі. Від кінця 1940-х і до початку 1970-х років тут містилася Академія архітектури УРСР. Її першим президентом був автор будівлі Верховної Ради в Києві, архітектор Володимир Заболотний. В наступне десятиліття палац збиралися прилаштувати під Музей архітектури республіки, але цим планам не судилося бути втіленими. Комплексні наукові дослідження інституту Укрпроектреставрація вдалося завершити лише 1994 року. Саме по їх завершенню й здійснено поточну реставрацію.