Повість Тараса Шевченка «Музикант» розпочинається порадою читачеві відвідати “руїни пам’ятника”. І, нехай на середину XIX століття старовинна козацька обитель перебувала у повному запустінні, автор змальовує її надзвичайно заманливо:

Можу вас запевнити, що каятися не будете. Це справжнє Сенклерське абатство. Тут все є. І канал, глибокий і широкий, що колись наповнювався водою з тихого Удаю. І вал, і на валу висока кам’яна зубчаста стіна з внутрішніми ходами та бійницями. І нескінченні склепи, чи-то підземелля, і надгробні плити, що вросли в землю, між величезними суховерхими дубами, можливо, самими ктитором (Самойловичем) насадженими. Словом, є усе, що потрібно для найповнішої романічної картини…

На річці Удай, поблизу Прилук, віддавна був острів, густо зарослий віковим лісом – за що і назвався Густинею. Саме його 1600 року, або близького того, обрали для усамітнення монахи Межигірського монастиря Євфимій, Геннадій і старший над ними – ієросхимонах Йоасаф. Останній напередодні відвідав грецький Афон, після чого отримав благословення тодішнього настоятеля Києво-Печерської лаври Єлисея Плетенецького на відлюдництво.

Тож, на острів до Йоасафа невдовзі почав прибувати різноманітний люд: мешканці околиць й, вочевидь, старі козаки, що після бурхливого войовничого життя шукали спокою. Сформувалася справжня чернеча братія, із тим виникла необхідність у заснуванні справжнього монастиря. По сприяння цій справі звернулися до впливового церковного діяча, на той час головуючого над лаврськими Ближніми печерами в Києві, Ісаї Копинського. Між 1612 й 1614 роками він дістав схвалення на фундацію нової обителі в господаря Прилуччини, князя Михайла Вишневецького. Разом із дружиною, Раїною Могилянкою, православний шляхтич долучився до великого починання й надав ченцям у господарювання навколишні ліси, луки й орані землі.

Першим очільником Густині став сивочолий отець Йоасаф, за якого навіть встигли поставити найпершу дерев’яну Троїцьку церкву. Однак, 1616 року він помер, й після того протягом майже двох десятиліть розбудовою кляштеру опікувався той-таки Ісая Копинський. За його ініціативи більш гарною будівлею замінили первісний храм Трійці, спорудили стіни, келії й трапезну палату із церквою Успіння Богородиці. Не будучи місцевим ігуменом, Ісая призначав на острів своїх намісників-настоятелів і запрошував до служіння гідних ченців. Також він облаштував від монастиря два скити: в Ладані й під Лубнами, у Мгарі. Згодом обидва набули статусів самостійних обителей.

У 1620 році Густиню відвідав патріарх Єрусалимський Феофан III і, ймовірно, разом із ним гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний. Принаймні очолюване ним козацьке військо супроводжувало високого гостя дорогою до Києва. Підсумками тої визначальної подорожі стали відновлення патріархом на землях України православного єпископату, ліквідованого Брестською унією, а також новий виток конфліктів українців із Річчу Посполитою. На певному етапі це навіть призвело до одночасного існування двох київських митрополитів: проголошеного при підтримці запорожців Ісаї Копинського і визнаного пізніше польською короною Петра Могили.

Тим часом в Густині сталося дві страшні пожежі – в 1625 й 1636 роках. Через повне спустошення братія вирішила перенести своє осереддя на нове місце, до тої гаті на річці Удаї, що була ближче до Роменського шляху. Вважається, що від тих часів і до сьогодні зберіглася найдавніша мурована будівля обителі, зведена біля 1638 року трапезна Успенська церква.

На піку своєї могутності, 1639 року, поновлений Густинський монастир відвідав митрополит Могила. Із печерських схилів він запросив на ігуменство сюди отця Іллю Торського і до того ж наполіг на будівництві нового великого Троїцького собору. До ктиторства, поміж інших, при його спорудженні були долучені молдавський господар Василь Лупул і цар московський Михаїл. Згідно легенди, величний храм постав над похованням нетлінних тіл трьох мучеників-немовлят, що загинули за однієї з попередніх навал кримських татар.

Взагалі, у середині  XVII століття Густиню спіткала доволі непроста доля. В певну годину монахам через гоніння, організовані князем  Яремою Вишневецьким (до слова, сином засновників обителі) довелося тікати на землі Московії, до Путивля. А в 1648 році значну частину забудови комплексу зруйнувало військо українських козаків-повстанців. На жаль, універсал про «протекцію і оборону» Богдан Хмельницький видав запізно, хоча потім й підтверджував його ще кілька разів.

Втім, вочевидь, уславлена церква Трійці тоді вистояла. Позаяк її опис і захоплення встановленим всередині неї дивовижним іконостасом залишив у своїх спогадах мандрівник Павло Алеппський. Він, разом із батьком, патріархом Антіохійським Макарієм, відвідав обитель 1654 року, під час подорожі з Києва до Москви. А на початку того ж року, але рухаючись в зворотному напрямку, до Густині завітав ще один патріарх – Константинопольський Афанасій III Пателар.

Свого нинішнього чарівного барокового вигляду архітектурний ансамбль Густині почав набувати після вогняного лиха – 1671 року. Тоді, за настоятеля Оксентія, полум’я винищило всі дерев’яні споруди: храми, келії, стіни – тож бо, на монастир чекало вкрай масштабне відновлення. Першими був змурований новий ігуменський (званий також Варваринським) корпус із покоями і дзвіницею над брамо, а також одна з оборонних веж і деякі чернечі помешкання.

Від 1674 року почалося спорудження потужного п’ятиверхого собору Святої Трійці. Кошти на нього з власних статків виділив гетьман Війська Запорозького, очільник на той момент Обох боків Дніпра, Іван Самойлович. Довершено будівництво було вельми скоро. Вже 23 травня 1675 року Чернігівський архієпископ Лазар Баранович здійснив освячення монументального храму. Під час урочистостей він до того ж висвятив в сан ієромонаха отця Димитрія (Тупталу), котрий служив в Густині ієродияконом.

На межі XVII і XVIII століть обителлю почав пильно опікуватися один з найбільших соратників гетьмана Івана Мазепи, Прилуцький полковник Дмитро Горленко. У 1697 році він перепоховав у Троїцькій церкві свого батька, Лазаря (також очільника Прилуцького полку, що загинув від рук бунтівних козаків під час Кримського походу). Й цьому ж храмові він подарував позолочену срібну ризу для ікони Божої Матері. А ще в монастирі Горленко-молодший фундував дві чудові надбрамні церкви – Петропавлівську зі східного боку мурів й Миколаївську – із західного. Обидві барокові перлини доповнили унікальну систему укріплень: грандіозні стіни із вузькими бійницями, двоярусними аркадами і внутрішніми проходами. Деякі джерела вказують, що ясновельможний патрон полковника, Мазепа, звів у той же період в Густині храм Успіння Богородиці. Однак, можливо, гетьман лише поновив будівлю, котра існувала тут до того вже понад півстоліття.

Варто відзначити, що в монастирі була створена надважлива пам’ятка української історіографії XVII століття – «Густинський літопис». Написаний тогочасною народною мовою текст охоплює період історії обителі від 1600 до 1640 року, а також містить так звані «Кройніки», в яких викладено оповідь про Україну од часів Давньої Русі і до 1597 року.

Особливого багатства й розквіту Густиня досягла станом на середину XVIII століття. Завдяки щедрим вкладам і донаторству козацької старшини обитель сконцентрувала у своїй власності більше трьох тисяч десятин землі на Чернігівщині та володіла більше ніж трьома тисячами душ селян. Багатством вона поступалася хіба що Києво-Печерській лаврі. Й тим драматичнішим ударом стала для неї секуляризація, впроваджена російської імператрицею Єкатєріною II. Від 1793 року могутній монастир, сакральний центр українського народу, був ліквідований.

Власне, коли в середині XIX століття, 1845 року, у складі імперської археографічної комісії Тарас Шевченко відвідав Густиню й зробив її замальовки, більшість віковічних козацьких святинь вже стояла повною пусткою. Хоча статус діючого монастирові було повернуто іще двома роками раніше. Досяг цього важливого результату амбіційний російський священник, єпископ Полтавський Гедеон. Він звернувся по збір коштів на відбудову обителі до своєї пастви і скоро отримав серед населення Лівобережжя широкий відгук. Густині почала повертатися колишня слава. Так, в її Успенському храмі навіть поховали тогочасного генерал-губернатора Малоросії, князя Миколу Рєпніна.

Однак, підвищена увага росіян до української культурної спадщини традиційно не минула без наслідків. Перший після відновлення монастиря густинський ігумен, отець Варсонофій, виходець із Санкт-Петербурга, сприяв цілій низці варварських вчинків. При ньому над деякими старовинними храмами піднялися московського типу вежі, а грушоподібні бані замінили на цибулясті куполи. У Троїцькій церкві були знищені портрети князя Вишневецького і гетьмана Мазепи. Засипали родовий склеп Горленків. З ікон зняли замовлені козацькими ктиторами шати із їхніми гербами. Барокові українські іконостаси замінили на інші – суто російських смаків. Втім, на подвір’ї тоді з’явилися, як із захопленням зазначають в російських джерелах, нові важливі споруди: стайні, комори, готель…

Більшовики закрили Густинський монастир у березні 1924 року. На його території розмістили комуну для безпритульних дітей. Ніхто тоді не заважав підліткам, вихованим у антирелігійному дусі, нівечити й грабувати храми, паплюжити шедеври церковного мистецтва. Так, надзвичайної цінності іконостас середини XVII століття з церкви Трійці просто порубали на дрова. Від остаточного знищення обитель, імовірно, врятували зусилля видатного українського археолога і мистецтвознавця Миколи Макаренка. До слова, 1910 року його син Орест трагічно загинув неподалік – потанув в Удаї і був похований у склепі Рєпніних.

Монастир недовго діяв, як жіночій, після II світової війни і до 1959 року, коли його територію передали під психоневрологічний диспансер.  По здобуттю Україною незалежності Густиня опинилася у розпорядженні церкви московського патріархату. Останні десятиліття тут тривають відновлювальні роботи неоднозначного характеру. З одного боку всі храми відремонтовано й вони знов приймають відвідувачів, з іншого – методи, якими здійснюють роботи визивають у професійної архітектурної спільноти дуже багато запитань.