Цю камерну будівлю у західній частині головної площі стародавнього монастиря доволі легко не помітити. Принаймні, не закцентувати на ній увагу. Адже стоїть вона впритул до грандіозної лаврської дзвіниці. І, хоча зведені обидві споруди були майже одночасно, у другій третині XVIII століття, та архітектурну вдачу дана пам’ятка має геть свою. На відміну від величної вежі, що вважається одним з перших взірців класицизму на теренах Гетьманщини, її скромна сусідка є одним з найкращих втілень цивільного зодчества доби розквіту українського бароко.

На цьому місці від кінця XVII століття і до великої лаврської пожежі 1718 року знаходилися келії квасоварів. Невідомо, на скільки сильно вони були пошкоджені вогнем, та із початком у 1731 році спорудження поряд нової дзвіниці, їх вирішили повністю переобладнати. Від первісного корпусу лишилося тільки мурування середньої стіни, яке включили у північний  фасад новобудови.

Проект пристосування решток келій під монастирську ключню, найімовірніше розробив автор великої дзвіниці, знаменитий німецький архітектор Йоган-Ґоттфрід Шедель. Втім, втілення задуму в життя приписують лаврському кріпосному каменяреві, видатному українському майстрові Степану Ковніру. Зважаючи ж на притаманні саме українському зодчеству тих часів загальні риси цієї будови, можна припустити, що виконана вона була у відповідності до смаків тодішніх очільників лаври – архімандритів Романа (Копи) й Іларіона (Негребецького).

Власне, ключня – це споруда господарського призначення, якою в давнину відав ключник-комірник – чернець, що відповідав за монастирські льохи, комори, продуктові запаси і тому подібне. В лаврській ключні до кінця XVIII століття монахи-куховари із місцевої садовини повсякчас виготовляли вино, вишневі і сливові наливки, звані сочками, а також знамениті лаврські цукати. Останні були на стільки смачні і зажили такої слави, що їх до свого столу неодмінно замовляв до своєї глухівської резиденції гетьман Кирило Розумовський.

Нинішній вигляд будівлі – результат її повоєнної реставрації, розробленої архітекторкою Євгенією Лепешинською згідно, в тому числі, обмірних креслень Андрія Меленського початку XIX століття. Зокрема, за старовинними зображеннями відтворено чоловий, східний фасад.

Асиметричний за композицією, в першому ярусі він складається з прохідної хвіртки біля підніжжя дзвіниці, двох глухих ніш і ще п’яти вікон. Усі ці отвори оздоблено складною лиштвою із вигадливими сандриками згори. Саму ж стіну у всю довжину членують жолобчасті пілястри, над котрими тягнеться багатопрофільний розкріпований карниз. Завершує споруду з цієї сторони доволі масивний дворівневий фронтон. Його формує горішнє трикутне відділення із нішею-квадрифолією посередині і нижня частина із рядом аркових мансардних віконець, підпертих з боків ефектними кудлами волют.

Взагалі ж корпус одноповерховий. Викладений з цегли, тинькований і побілений.  Має мансарду і підвал. У плані він прямокутний. Із північного боку, навпроти нижнього ярусу дзвіниці, виділяється невеликий виступ-ризаліт. Далі по цьому ж фасаду влаштована відкрита, оформлена аркадою, тераса. Накриває споруду вальмовий дах із заломом і горішніми віконечками-люкарнами.

На окрему увагу заслуговує дизайн віконних обрамлень. Із західного фасаду – це лаконічні товсті пояси навколо арок із замковими каменями згори. Зі східного і південного боків – пласкі лиштви із перемичками, над якими хвилями зринають лучкові і волютоподібні сандрики. Ще й доповнені у нішах ліпниною морських мотивів.

Від 1824 року будинок ключні було віддано під покої намісника монастиря. Заради цього споруду напередодні капітально перебудували. Згідно проекту  архітектора І. Гельмера оригінальні склепіння замінила плоска стеля, на горищі, за фронтоном, облаштували додаткову кімнату, а вхід у підвал перенесли зі східного фасаду на подвір’я. Відтоді у приміщенні під дахом розмістилося господарське помешкання, а на першому поверсі за нагоди стали приймати і селити високих гостей обителі, здебільшого різного роду архієреїв.

Що до ролі намісників лаври, то за чином вони були в ній фактично другими посадовими особами після настоятелів. І з 1817 року їм також присвоювався сан архімандрита. На них лежали основні управлінські обов’язки із дотримання порядку у монастирі. У описуваному ж колишньому будинку ключні впродовж XIX – XX століть мешкали чотирнадцять намісників. Серед них найбільшу пам’ять залишили по собі:

• Антоній (Смирницький), який обіймав посаду між 1824 – 1826 роками. Знаний тим, що був у лаврі ієромонахом, доглядачем бібліотеки, очільником друкарні і наглядачем Ближніх печер. За нього у монастирі було відбудовано низку споруд, а у 1817 році, будучи саме в сані намісника, Антоній зустрічав в обителі російського царя Алєксандра I. Пізніше став єпископом російської православної церкви і здобув сан архієпископа Воронізького і Борисоглібського.
• Антоній (Петрушевський), який обіймав посаду між 1896 – 1909 роками. Знаний тим, що за його ініціативи сталася варварська заміна барокових розписів Успенського собору на нові, академічні. Також він керував роботами зі зведення Благовіщенської церкви при митрополичих покоях, Лаврської лікарні і приміщення бібліотеки митрополита Флавіана.
• Климент (Жеретієнко), який обіймав посаду між 1924 – 1926 роками. Знаний тим, що був у лаврі канцеляристом, ієродияконом і ієромонахом. Також служив доглядачем свічкового заводу у Китаївській пустині, економом митрополичого будинку при Софійському монастирі, а пізніше – його архімандритом. У 1918 році став представником лаври на Всеукраїнському церковному соборі. На керівних посадах у Печерській обителі перебував у роки радянської окупації. Від більшовицьких наймитів зазнав чимало репресій і мусив переїхати до Харкова, де й минула більша частина його чернечого життя. Пробував знов обратися намісником лаври за німецької окупації Києва, але, зазнавши невдачі, повернувся на Слобожанщину.

Впродовж 1840-х – 1860-х років в одній з келій на першому поверсі будинку намісника діяла лаврська малярна, яку згодом стали називати іконописною школою. У 1852 році її очільник, соборний старець Іринарх, спробував малярню закрити. Та вже за кілька місяців митрополит Філарет (Амфітеатров) діяльність закладу поновив й розпорядився, аби навчатися живопису в ньому могли “люди різного звання”. Одним із найвідоміших вчителів школи – і також  її головою після 1860 року – був видатний український маляр-портретист, киянин, випускник петербурзької академії мистецтв, академік Опанас Рокачевський.

У 1892 році відбулася ще одна велика реконструкція колишньої будівлі ключні. Здійснив її російський архітектор Віктор Сичугов. По завершенню робіт споруда отримала повноцінний другий поверх. Водночас  аркаду її галереї замурували, а ззовні весь бароковий декор збили, замінивши його рустом й іншими елементами, притаманними модному у ту пору історизму.

Після захоплення Києва і лаври більшовиками у будинку намісника по черзі розміщувалися управління монастирської сільськогосподарської громади «Працелюбність», приймальня Київської митрополії і канцелярія Духовного собору обителі. Зрештою, коли всі ці установи остаточно ліквідували, у стіни корпусу 1923 року заїхав відділ письма та друку лаврського музею культів та побуту (пізніше перейменований на Всеукраїнське музейне містечко). Його колекцію склали вилучені по різних релігійних осередках твори мистецтва й артефакти: гравюри, картини, ікони, рукописні і друковані книги, усілякі грамоти, друкарські кліше тощо. По відкриттю експозиції тут навіть можна було побачити зразки месопотамських клинописів, єгипетських папірусів і давньогрецьких пергаментів.

Очолював відділ до 1930 року літературо- , мово- і мистецтвознавець Павло Попов. Він, поміж іншого, відомий, як видатний дослідник історії вітчизняного друкарства і літератури, укладач словника українських граверів, а також розробник методів збирання фольклорних матеріалів. Довго опрацьовував ідею створення у лаврі Всеукраїнського музею книги, яка, втім, за його життя не була реалізована. Під час своєї роботи у колишньому монастирі мешкав безпосередньо у кімнатах будинку намісника.

Коли згадувати інших знаних постояльців будівлі, слід обмовитися про таких діячів, як:

• впродовж 1921 – 1923 років – митрополит Михаїл (Єрмаков), патріарший екзарх всієї України, що відмовився висвятити українських єпископів на засіданні собору УАПЦ;
• на початку 1920-х років – архімандрит Єрмоген (Голубєв), що попервах служив у лаврі помічником місіонера-проповідника, а в роки більшовицьких гонінь організовував збори пожертв заарештованим священнослужителям Київської єпархії. В останні роки життя обіймав сан архієпископа Ташкентського і Середньоазійського, а також Калузького і Боровського;
• на початку 1920-х років – останній літописець лаври, ієромонах Митрофан (Полікарпов), котрий також виконував обов’язки вченого секретаря бібліотеки ВУАН, зрештою був репресований і після звільнення з радянської в’язниці помер у Баку.
• працювала протягом 1929 – 1933 років мистецтвознавиця Марія Щепотьєва – учениця і учасниця експедицій Стефана Таранушенка, знана, зокрема, своїми дослідженнями орнаменти українського килима;
• проживав у 1925 – 1930 роках музейник, етнограф, художник і архітектор Кость Мощенко, який, крім іншого, доклав великих зусиль у радянську добу до збереження таких київських пам’яток, як Володимирський собор і Кловський , а також у будинку біля Хрещатику, в якому мешкав Тарас Шевченко, здійснив ремонтно-реставраційні роботи, аби організувати в ньому музей поета;
• у 1927 році жив історик, нумізмат і археолог Валентин Шугаєвський, котрий досліджував історію грошового обігу в Україні й пізніше став завідувачем нумізматичного відділу Центрального історичного музею ім. Т. Шевченка;

Будинок Намісника Києво-Печерської лаври, колишньої ключні, значно постраждав під час підриву радянськими диверсантами сусіднього Успенського собору восени 1941 року. Більше шістдесяти відсотків його об’єму було зруйновано. Після проведених у післявоєнні роки відновлювальних робіт у ньому тимчасово містилися дирекція художніх виставок України, а також методфонд і бібліотека лаврського заповідника. Донедавна тут діяло кафе. Сьогодні у приміщеннях пам’ятки облаштовано сучасний виставковий простір.