Одна з найбільш самобутніх будівель вітчизняної архітектури – шедевр українського бароко й взірець національного смаку. Сьогодні тут – в приміщеннях колишніх пекарні, келій і крамниці – розмістилися безцінні реліквій Скарбниці Національного музею історії України. Проте надзвичайно захопливим видається весь попередній, більш ніж трьохсотлітній, шлях оформлення в нинішньому вигляді екстер’єрів й інтер’єрів цієї неординарної споруди.

Корпус розташовується у північно-східному куті соборної площі верхньої території монастиря. Ще на початку XVII століття на його місці існували дерев’яні будови, власне, пекарні із коморами, а також покої благочинного брата, котрий наглядав за господарством. Однак, у прийдешніх монастирських пожежах вони були знищені.

До нашого часу від другої половини XVII століття частково збереглася будівля першої мурованої в лаврі пекарні, яка колись доповнювалася проскурнею. Варто уточнити, що призначення обох цих установ – хлібопечення. Але в першій виготовлялися вироби з тіста загального призначення, а в другій – просфори, також звані проскурами, – спеціальні хліби, що використовуються під час літургій та інших православних богослужінь. В українській мові навіть є слово, яким називали жінку, що випікала такі церковні хлібці – «проскурниця».

До того ж відомо про двох давньоруських святих, чернців Печерського монастиря, званих Проскурниками, котрі жили ще у XII столітті. Преподобний Никодим пропрацював у лаврській пекарні тридцять років, а його колега, Спиридон, запам’ятався тим, що під час роботи із випічкою цілодобово читав напам’ять завчений Псалтир. Одного разу він ще й спромігся в чудесний спосіб загасити виниклу в приміщенні страшну пожежу. (Цікаво, хто її влаштував?) Завдяки зображенню цих легендарних пекарів на барокових гравюрах у лаврських патериках ми можемо уявити облаштування цієї частини Ковнірівського корпусу в далеку давнину.

Первісна будівля пекарні із проскурнею в плані була Г-подібною. Вона містила пекарську залу із печами вздовж північної стіни, навпроти котрих знаходилися збережені досі заглиблені отвори  аркових вікон. Вимурувана пекарня була з жолобчастої цегли із додаванням в кладку великих валунів. Товщина її стін складає приблизно півтора метри. За певних причин до середини XVIII століття стару проскурню розібрали й тепер про неї нагадує лише зондаж мурування на місці прилягання її стін з тильного фасаду.

Сама ж пекарня вціліла. Вона без особливих ушкоджень пережила навіть II світову війну, але коли згодом відповідальна за ліквідацію наслідків руйнацій в лаврі організація взялася розбирати дах будівлі і, крім того, вилучила віконні заповнення, старовинні склепіння зали не витримали й обвалилися. Тож під час реставрації 1958 – 1963 років їх замінили на залізобетонні перекриття.

На межі XVII і XVIII століть до пекарської зали з півночі було прибудовано двокамерну келію. Ймовірно, її творцем був московський зодчий Дмитро Аксамитов, котрий в ті роки на замовлення гетьмана Івана Мазепи, як вважається, здійснював керівництво при зведенні оборонних мурів верхньої території монастиря.

Унікальним є те, що цегла, з котрої викладено цю невелику будівлю, в пізніших лаврських спорудах не зустрічається. З неї виконано дивовижної привабливості оздоби: зубчастий декоративний орнамент карниза, що зветься поребриком, тричвертні колони на постаментах й розкішні портали, немовбито обрамлені перлинами. Очищений від тинку фрагмент цього дизайну можна побачити у проході між залами першого поверху музею.

У 1718 році пекарню і келію було пошкоджено під час великої лаврської пожежі. Протягом наступних майже шести десятиліть її відбудовою і розширенням обіймався видатний український каменяр, майстер українського бароко, Степан Дем’янович Ковнір. Він був кріпосним будівничим монастиря, звільненим від повинностей. Ранні свої роботи виконував під безпосереднім патронатом архітектора великої лаврської дзвіниці, Йогана-Ґоттфріда Шеделя. Найімовірніше, саме у співпраці із цим висококласним професіоналом Ковнір впродовж 1721 – 1727 років відновив пошкоджену споруду й із північної її сторони здійснив прибудову книжкової крамниці.

Фінальне опорядження корпусу відбулося на початку сьомого десятилітті XVIII століття. Тоді для господарських потреб усі частини комплексу підняли на додатковий другий поверх. Окремі споруди, нарешті, було поєднано спільним творчим задумом. Завдяки винятковому таланту похилих вже літ майстра Степана будівля отримала образ дивовижної гармонії і принципової архітектурної цілісності.

Нинішній Ковнірівський корпус являє собою двоповерховий, витягнутий по осі північ-південь, будинок із підвалом, що має складну в плані конфігурацію. Його стіни викладено з цегли, тиньковано і побілено. Завершено двосхилим високим бляшаним дахом із візерунком діагональних квадратів.

Добудована до пекарні пізніше книжкова крамниця облаштована згідно давньої традиції українського народного зодчества – як хата на дві половини. Вона має сіни по центру, обабіч котрих містяться по три приміщення: одне велике і паралельно два менших. Входи до крамниці влаштовано в ризалітах із західного й східного фасадів. Приміщення підвалу і першого поверху перекрито хрещатими і циліндричними цегляними склепіннями, а другий ярус – залізобетонними гранчастими конструкціями.

Головною творчою знахідкою у зовнішньому дизайні корпусу варто визначити його безпрецедентні чолові фронтони. Вони завершують всі візуально відокремлені частини будівлі, і кожен має свою, абсолютно неповторну, вдачу.

Пілястри, шпилі, сандрики, волюти, ніші й вікна – усі деталі тут нібито злилися у легкому і веселому танку. Та кожен танцюрист-фронтончик, при всьому такті, сповнений явного індивідуального характеру.

Звернений до соборної площі фасад ковнірівського творіння, окрім фронтонів, може похизуватися ще й рідкісним набором обрамлень вікон і ніш. Ті, що прорізані в стінах колишньої пекарні – доволі лаконічні, проте виведені на першому ярусі книжкової крамниці отвори завершуються чудернацькими сандриками й тимпанами у вигляді напіврозеток і мушель.

Також на увагу заслуговують пілястри ризаліту. Ніби плитки шоколаду, вони тягнуться по центру і з кутів фасадної стіни розкресленими валиками прямокутними фільонками.

Впродовж XIX століття приміщення корпусу часом переплановувалися і перебудовувалися під різні потреби братії. На другому поверсі спочатку містилися склади, пізніш обладнані під помешкання чернців. Ще згодом тут діла палітурня, а після її переносу до окремої будівлі було зроблене житло для учнів друкарні. Натомість призначення кімнат нижнього ярусу завжди лишалося незмінним – в їх стінах діяла та сама, ще доби Ковніра і Шеделя, книжкова крамниця, до котрої згодом додалася ще й посилочна. Звідси по всьому світу надсилалися видані у лаврі книжки, листівки з іконами і монастирськими краєвидами.  Обмірне креслення західного фасаду будівлі 1818 року виконав перший головний архітектор Києва, відомий майстер відповідного малюнку, Андрій Меленський.

Буремне XX століття Ковнірівський корпус пережив із втратами, але не катастрофічними. Не на довго після 1918 року його приміщення пристосували під Церковно-Археологічний музей. Потім, за встановлення більшовицького режиму,  тут знаходилися різні архіви ( в тому числі націоналізований, Київської консисторії). Частину будівлі до II світової війни займали хлібопекарня СоцРобКоопу і, знов-таки, склади.

По післявоєнному великому відновленню споруди, здійсненому архітекторами Маріонілою Говденко і Євгенією Пламеницькою, від 1963 року у її стінах почав діяти Державний музей історичних коштовностей Української Радянської Соціалістичної Республіки. Від 2021 року установу перейменовано на Скарбницю Національного музею історії. Саме її колекції належать безцінні ювелірні вироби часів Стародавньої Греції, Київської Русі й доби Українського Бароко. Тут має експонуватися й найвідоміша прикраса країни – золота Скіфська пектораль з кургану Товста могила.

Втім, на час російського вторгнення більшість цінностей евакуйовано, а в залах музею наразі презентовано виставку «Крим — золотий острів у Чорному морі».