Чи існувала на початку XX століття в Україні інша, детальніше досліджена і настільки ж піднесено оспівана пам’ятка національного дерев’яного зодчества, важко сказати. Та враження складається, ніби в певний момент усі погляди українського культурного середовища були прикуті саме тільки до цієї будівлі. Вочевидь, зумовлено це було тим, що у місцевий клір раптом вирішив такої досконалості народний витвір замінити поробкою типово московського смаку. При тому, нехтуючи не лише надвисокою мистецькою цінністю оригіналу, але і його неймовірною історією. На жаль, врятувати тоді архітектурний шедевр, перенісши його з Ромен до Полтави, вдалося тільки на кілька десятиліть – під час II світової війни унікальний храм згорів.

Первісно церква Покрови Пресвятої Богородиці стояла на узгір’ї, над долиною річки Сули, і її світлий, спрямований до неба, силует добре проглядався на тлі зеленого пагорбу здалеку. Особливо з доріг, що вели до старовинного сотенного містечка з Гадяча і Сум. Нині це місце, що обабіч траси на Покровському узвозі, частково забудовано приватними садибами, а на вільній ділянці, посеред зеленої галявини, встановлено пам’ятний знак фундаторові святині.

Про ктиторів церкви колись оповідав напис, вирізаний на широкій лутці – дверній рамі – її головного входу:

У дні благополуччя держави її імператорської священної величності благочестивішої великої господині Єкатєріни Алєксеївни другої імператриці та самодержиці всеросійської за благовірного государя цесаревича і Великого Князя Павла Пєтровича всеросійського престолу законного спадкоємця з благословення найсвятішого владарюючого духовного синоду та преосвященного Арсенія Архієпископа Митрополита Київського Галицького та Малої Росії споруджено храм цей в ім’я Покрови Богоматері коштом та старанням Військ Запорізьких Кошового шляхетного господаря Петра Калнишевського і Давида Чорного в літо від створення світу 7272 від втілення Бога Слова 1764

Окрім згаданого тут Давида Чорного, котрий був чи-то кимось із козацької старшини, чи-то майстром-будівничим, чи суміщав обидві ці функції – данні джерел різняться – із рештою згаданих історичних персоналій все прозоро:

• імператриця Єкатєріна II, за якої 1764 року закладено Покровський храм, невдовзі скасувала гетьманство і розформувала козацькі полки;
• її син-спадкоємиць, Павєл Петрович, пізніше сприяв офіційній забороні будувати в Україні церкви в «малоросійському» стилі – саме в котрому виведено роменську красуню;
• митрополит Арсеній (Могилянський), який освятив початок будівництва – великий меценат освіти і борець за права вітчизняного духовенства – в рік завершення робіт, 1770-й, відійшов;
• фундатор культової споруди, кошовий отаман Війська Запорозького Низового, Петро Калнишевський, за пів десятиліття по довершенню будови, волею тої-таки “благочестивішої великої господині”, був позбавлений посади і засланий на погибель у Соловецький монастир.

Калнишевський, що народився у сусідній із Ромнами Пустовійтівці, був щедрим благодійником. Окрім коштів на конструювання церкви Покрови, він згодом зробив до неї багаті вклади: пожертвував ікони у розкішних ризах й прикрашене карбованим окладом Євангеліє. Та все ж найбільших зусиль при спорудженні храму доклав не він, а роменець, значковий (молодший офіцер) Лубенського полку, Василь Кривошея.

Неординарним і цікавим явищем видається суперечка, зафіксована у «Справі про церкву Покрови в Ромні…», котру у листуванні вели ктитор – кошовий отаман – і козацький старшина Кривошея. Останній, як випливає з документу, на практиці організовував щоденні роботи, й коли під самий фінал будівництва, 1772 року, стало питання фарбування, виникла наступна дискусія*

Кривошея наполягав:

храм білить звнутра неможна тому, що заломи зовсім ще не виготовлені, а треба шиї під полубанками крейдою з блейвасом і з олеєм побілить, полубанки по чорному залізу позеленить, гзимси поблакитнить, а залом суриком, тобто минеєю помалювати.

Калнишевський відповідав:

середній полубанок зеленою, а чотири сусідні червоною фарбою помалювати, а ті полубанки, що жестю побиті не малювать.

На що Кривошея обурювався:

якщо обмалювать середній полубанок зеленою, а інші чотири червоною фарбою, то таким обмалюванням затрачені на будування кошти будуть… приведені в прєзрєніє. Й так думають всі городяне роменські та й приїзджі такої ж думки.

Завдяки наведеній переписці в нас натепер є нагода уявити, як саме у другій половині XVIII століття велося опорядження подібної сакральної споруди. Отже, спочатку маківки побивали білою жерстю, а верхні заломи – чорним залізом. Після цього їх фарбували в зелений колір. За тим нижні заломи накривали ґонтою і малювали їх в червоне. Зрештою,  підбиннички  під маківками білили, а візерунчасті карнизи робили блакитними. Й так, в результаті, досягалася гармонійна поліхромія.

Взагалі, верхи Покровської церкви були особливою відзнакою її грації. П’ять грушоподібних бань на високих підбанниках і двічі заломлені дахи над звуженими догори зрубами завдавали надзвичайну, ніби напружених струн, динаміку всьому масиву будівлі.

Основний об’єм було складено з брусів добірного горового дубу. У плані храму лежав хрест, дещо видовжений із заходу на схід. Центральний, найвищий, зруб був квадратний, бічні ж мали зрізані кути й являли собою симетричні п’ятигранники. Єдиним, що додавало дуже стриманим фасадам жвавості, були вертикальні прямокутні вікна посередині майже всіх стін. До того ж по чолових гранях їх вище доповнювали декоративні віконця-квадрифолії. Під дахами грані зрубів й підбанників завершувалися карнизами складного профілю.

Найбільш ошатне оздоблення ззовні отримали вхідні портали. Окрім оисаного раніш головного, ще два знаходились із північної й південної сторін. Тут невисокі шестикутні двері, звужені згори, обрамляли широкі одвірки із різьбленим рослинним орнаментом стилізованого бігунця й дубового листя.

Про магічної атмосфери інтер’єр Покровської церкви найкраще висловився її перший значний поціновувач, український археолог і мистецтвознавець, Микола Макаренко:

Небагатьма яскравими плямами, прорвавшись крізь каламутно-зелені, від часу, скельця, розташовані десь на вершині, линуть додолу золотисті снопи променів, падаючи на потемнілий чарівний “у різьбленні позолочений” іконостас і розбігаються по підлозі, зачіпають опуклості іконостасу та кути стін. Похмура, строга, яка йде в небо середня частина забирає туди всі думки того, хто молиться, все його “я”. Ви стоїте в храмі скромному і стрункому, вас оточують гладкі спокійні стіни, що тікають у небесну височінь, що прийняли від часу синювато-зелений приємний колір із загальним враженням сірого. Віч-на-віч перед вами пишний, золотистий іконостас, з його священними зображеннями, що нагадують тим, хто молиться, все про те ж прагнення до неба, до божества. Ніщо по сторонах не розважає вас, все спокійно, скрізь просто і скромно, і ваші думки зосереджені там — на іконостасі, на різьбленому зображенні Бога Отця, на ангелах, на первосвящениках і пророках.

Самостійної величі художнім витвором однозначно був грандіозний рокайлевий іконостас Покровського храму, що його вирізьбив знаменитий український сницар Сисой Шалматов. Потужна стіна ікон і статуй займала усю ширину церкви й здіймалася до самих її підбанників.

Ще одним скарбом українського барокового мистецтва – цього разу справді ювелірним виробом – вважалася внесена роменчанами Іваном і Катериною Сліпенченками до церкви 1769 року дарохранительниця. Вона була вирішена, ніби архітектурна споруда – гробниця, що стоїть на чотирьох ніжках. З усіх її боків і на всіх ярусах були вміщені фігурки янголів і обраних святих. Нижню частину прикрашали рельєфи із біблійними сюжетами: Моління про чашу, Наруга, Зняття з хреста і Воскресіння – головні епізоди страсного циклу. В карбованих орнаментах використані рослині й рокайлеві елементи. Так деінде в карбуванні дерева і гори виростають із завитків мушель.

У першій третині XIX століття Покровську церкву відремонтували й замінили дубові стендари – короткі товсті обрубки колод, закопані в землю – на кам’яний фундамент. Також встелили нову підлогу й перекрили залізом дахи.

Та попри всю описану вище дивовижу у 1907 році знаменну пам’ятку козацької доби було вирішено замістити новобудовою. Виключно російської манери проект Микола Макаренко охарактеризував, як

антихудожній, у повному розумінні слова — бездарний, компілятивний.

Науковець за шість років до того якраз ретельно дослідив старовинний храм й присвятив йому статтю «На батьківщині останнього гетьмана Запорізького П.І. Калнишевського». Публікація привернула до шедевра архітектури часів пізньої Гетьманщини увагу широкого кола громадськості. Тож, коли над дерев’яною святинею замайоріла небезпека знищення, багато хто був готовий стати на її захист.

Ухвалу про необхідність збереження роменської церкви Покрова винесла Імператорська археологічна комісія. Ентузіазм у благому починанні одразу виявили полтавські церковно-археологічний комітет й єпархіальний церковний музей. За ініціативи ж Полтавського і Переяславського єпископа Іоанна (Смирнова) храм було вирішено перенести на територію його садиби-резиденції. Тож, по завершенню обмірів, проведених етнографом Костем Мощенком, реставратором Петром Покришкіним й архітектором Сергієм Носовим, будівлю розібрали на окремі бруси і перевезли до Полтави. Склавши все у первісному вигляді на новому місці – розі нинішніх вулиць В. Козака і Монастирської – двері її знов відкрили для парафіян. Фактично, це був перший в Україні прецедент наукової музеєфікації пам’ятки дерев’яного зодчества.

Чарівної естетики храм неодмінно привертав і надалі увагу митців. Пам’ятку замальовували такі масштабні митці, як архітектор і живописець Опанас Сластіон та його колега Василь Кричевський, досліджували мистецтвознавці Стефан Таранушенко і Григорій Логвин. Однак, 1943 рок, після відступу німецької армії з Полтави, Свято-Покровську церкву спалили.

У 1999 році, згідно з затвердженої урядом Віктора Ющенка програми по відтворення видатних пам’яток історії та культури України, храм Покрови в Ромнах передбачалося відновити. Та вже 21 березня 2007 року щойно призначений тоді прем’єр-міністром Віктор Янукович цю постанову скасував.