Ніжинський собор Святого Миколая відіграв визначальну роль для розвитку українського бароко і, кажучи прямо, фатальну для української історії. Пам’ятка архітектури, що стала промовистим свідченням і невольним свідком поворотних події нашого минулого.

Приблизно триста сімдесят років тому місцеві ніжинські, але не виключено, що й запрошені, майстри здогадалися вдягнути традиційний хрещатий, п’ятибанний, дерев’яний храм в муровані й потиньковані шати. Таким чином, в результаті вони отримали надзвичайно ефектну, спрямовану до небес будівлю із небувало легкими формами фасадів й фантастичного переплетіння арок інтер’єром. Не дивно, що її почали наслідувати будівничі по всьому Лівобережжю і на Київщині. Згодом цей властивий тільки Україні тип сакральної споруди став найпоширенішим представником національного стилю і назагал еталонним. Мабуть, такою має уявлятися справжня українська церква, як абстрактна готична на германських землях або кокошниково-шатрова на московських.

Засновником собору у Ніжині 1655 року став шваґер Богдана Хмельницького, Іван Золотаренко. У будівництво він, маючи посаду ніжинського полковника, вклав величезні кошти, здобуті у походах із московитами на Литву. Та до завершення церкви не дожив, загинув при осаді чергової фортеці. Братову справу продовжив й довів до фіналу Золотаренко Василь. Маючи успіх і амбіції 1663 року старшинський лідер ув’язався в боротьбу за гетьманську булаву. Але під час проведеної у Ніжині Чорної ради програв підтриманому московитами очільникові “чорних” (бідних) козаків Іванові Брюховецькому. Останній, до слова, привів своє військо до присяги саме в стінах Миколаївського храму. Шанованого же ктитора цієї святині, полковника Василя, разом із чи не всією старою богданівською елітою нові хазяї Гетьманщини незабаром нашвидкуруч стратили.