З усієї чималої спадщини українського бароко, цей величний храм, що стоїть неподалік Лубен, на пагорбі над річкою Сулою, є одним з її найвидатніших взірців. Художньо-архітектурний образ споруди, створений впродовж семи десятиліть XVII і XVIII століть, зачаровує. Та не менш привабливою видається сама історія появи цієї дивовижної пам’ятки: всі обставини в деталях було задокументовано, а ті дані дотепер збережено.

Замовник будівництва, гетьман Війська Запорозького Іван Самойлович, 12 січня 1684 року надсилає ігуменові Мгарської обителі, отцю Русановичу, листа, у якому уточнює деякі деталі майбутніх робіт. Він пише:

залецив нам наш полковник Чернігівський майстра німецької породи на ім’я Івана Баптисту, якого для поправи церкви пастирської до Чернігова з Литви затягнено.

Тобто, мова йде про польського архітектора німецького походження Йоганна Баптиста Зауера, який в той час був запрошений архієпископом Лазарем Барановичем з Вільнюса в Чернігів на спорудження нового соборного храму тамтешнього Троїцько-Іллінського монастиря. Однак, гетьман відзначає, що пропонований варіант буде

завеликою махиною для місця Мгарського

й тому у підсумку додає

ваше превелебносте, там з ним майстром і про абрис подумайте свавілля і якою мірою буде ваша вигадка, про те нам дайте знати

Зрештою, хоча чернігівський оригінал і було взято за зразок, та Самойлович все ж наполіг на зменшенні габаритів нового Мгарського собору. Згідно його вимог, мурована церква, що замінювала дерев’яну попередницю, передбачала отримати:

• п’ятдесят сім ліктів завдовжки – тобто 40,7 метри;
• тридцять сім ліктів завширшки – тобто 26,6 метри;
• шістдесят три ліктя заввишки – тобто 44 метри;
• п’ять ліктів товщини стін у фундаменті – тобто 3,5 метри.

Реалізація масштабного проекту затяглася. Відомо, що починалася вона під керівництвом Зауера й тривала за участі “тісельського” майстра Дем’яна Ворона. Та коли іноземний зодчий відбув по справах до Польщі, роботи продовжив вести його підмайстер, Мартин Томашевський. Будівництво йшло до 1692 року. Після усунення від влади в Гетьманщині Самойловича ним став опікуватися його наступник, ясновельможний Іван Мазепа. Зовнішньо довершений собор освятив вірний соратник гетьмана, митрополит Київський Варлаам (Ясинський). Проте, опорядження храму ще тривало. Відомо, що на межі століть ним обіймався місцевий каменяр Опанас Пирятинський.

Спасо-Преображенський собор являє собою унікальне поєднання давньоруської архітектурної традиції із західноєвропейськими віяннями ренесансу і бароко. У плані він – тринавовий, хрестовокупольний і шестистовпний. Має гранчасту центральну апсиду, прямокутні бічні апсиди і трансепт, що виступає по краях ризалітами.

Первісно довершений храм отримав у завершення сім бань. П’ять здіймалися над основним його об’ємом і дві були над вхідною групою. Оздоблення він мав доволі лаконічне: самі ніші, трикутні фронтони і сандрики, пілястри іонічного ордера, скромна віконна лиштва.

Однак, протягом XVIII століття із доробком Зауера сталося кілька негараздів, долаючи котрі будівлі надали дещо інший вигляд. Спочатку, 1728 року, найімовірніше через прорахунки у кресленнях, обвалилася центральна баня разом із частиною склепінь, а за вісім років монастирі сталася нищівна пожежа, що також значно пошкодила і собор. Наступні десятиліття його відновлення тривало за видатних настоятелів обителі: майбутнього єпископа Білгородського, святителя Йоасафа (Горленка) й архієпископа Чернігівського Іларіона (Рогалевського).

Внаслідок перебудов храм зберіг тільки п’ять бань. Менші, розташовані тепер типово для російської традиції  по кутах, висяться на гранчастих світлових підбанниках. Центральний купол натомість підтримує майже круглий барабан із високими арковими вікнами. Також, між ризалітами трансепту був доданий низенький вхідний притвор.

Головні ж свої принади могутній собор отримав після 1754 року, коли його знов було сильно пошкоджено вогнем. Саме тоді фасади й інтер’єри храму прикрасило ліплення неймовірної пластики і вигадливості, чарівнішого за котре, мабуть, більше ніде в Україні немає. Існує припущення, що його могли створити майстри з Жовкви, які оздоблювали незадовго до того дзвіницю Софії Київської, брати Степан та Іван Стобенські.

Вікна й ніші обплели численні рослинні гірлянди. Ніби з рогів достатку рясно висипані тут, на рівні площини стін, барельєфні горна винограду, сливи, груші й яблука. Між ними промінцями-пелюстками розгортаються соняшники. Над вхідним порталом, згори віконця-квадрифолії, два янголи дують в труби і тримають з боків величну корону. А ще деінде зустрічаються виключно індивідуальних рис обличчя-путті й голови химерних тварин – чи-то левів, чи-то верблюдів.

Колись барокове ліплення також оздоблювало й просторий інтер’єр храму: витончені рельєфи й постаті дивакуватих крилатих істот, що несуть повні дарів природи корзини, знаходилися під карнизами. Вони явно виділялися на монотонному тлі. Та внаслідок додавання академічних розписів на початку XX століття й за останніх реставрацій, більша частина оригінального декору зникла або загубилася у насиченому фарбуванні.

Не вцілів й шедевр різьбярства стилів українського барокового й рококо – чотириярусний іконостас, створений протягом 1762 – 1765 років знаменитим сницарем Сисоєм Шалматовим й іконописцем з Києво-Печерської лаври Іваном Косачинським. Єдиний врятований від нищення у 1930-х роках образ, Різдва Богородиці, нині зберігається в колекції Національного художнього музею України. Втім, праці Шалматова передував, як згадують джерела, не менш гідний витвір – іконостас авторства полтавця Стефана Мутяниці, який був поставлений у соборі ще 1695 року. Але він загинув задовго до того, у одній з монастирських пожеж.

Після встановлення в Україні влади більшовиків Мгарський монастир було закрито. Начиння його центрального собору розікрали, а що лишилося – сплюндрували. Впродовж десятиліть, як на території обителі діяли дитяча колонія, дисциплінарний батальйон, військові склади і потім піонерський табір – велична колись гетьманська святиня занепадала.

Відродження храму почалося із поновленням 1993 року діяльності у Мгарі чоловічого монастиря. За господарювання церковної громади було проведено низку ремонтних робіт, якість і доречність яких у середовищі мистецтвознавців викликали певні сумніви. На початку XXI століття, згідно проекту інституту Укрпроєктреставрація, у соборі було відтворено у наближених до первинних формах іконостас.