З поміж усіх величних барокових храмів України межі XVII і XVIII століть, цей монументальний шедевр відіграє дуже особливу роль. Саме із його появою у вітчизняній архітектурі надійно затвердилося поєднання кращих традицій давньоруського зодчества із найпрогресивнішими, як на свій час, європейськими мистецькими тенденціями. Окрім того, визначна споруда може направду вважатися пам’ятником її творцям і замовникам – найбільш яскравим діячам епохи розквіту Гетьманщини.

Колись, до знищення на початку XIX століття, ключові відомості про появу субору були зазначені у написі на підбаннику його центральної бані:

Завершений року 1695 при правлінні великодержавних православних монархів Івана Олексійовича і Петра Олексійовича – всієї Великої і Малої і Білої Росії самодержців; у патріаршество же великого господина найсвятішого Адріана – патріарха Московського і всієї Росії; держащего престол Архієпископії Чернігівської Ясне в Богу Преосвященного Феодосія Углицького; коштом ясновельможного його милості пана Івана Мазепи – Гетьмана Війська Запорозького; старанням же, дбайливістю та працелюбністю всечесного отця ігумена Лаврентія Крещоновича; початий зводитися коштом Ясне в Богу Преосвященного Лазаря Барановича.

Втім, справжня історія цієї надважливої для національної культури пам’ятки є суттєво глибшою. Її будівництво було зумовлене значною мірою створенням двома десятиліттями раніше іншого виразного художного твору – знаменитої ікони Іллінської Божої Матері. Святий образ 1654 року для стародавньої Іллінської обителі написав майстер Григорій Дубенський. Незабаром сталося диво. Згідно переказів, напередодні нападу на Чернігів татар Божа Матір вісім днів плакала, а в годину навали її лик лишився єдиним у монастирі, який не спаплюжили загарбники.

Після того до чудотворної ікони почав стікатися невпинний наплив прочан. Скромної церкви над печерами, де вона зберігалося, для великого скупчення люду було явно замало. І тому, щойно здобувши сан Чернігівського архієпископа і прибувши до міста, Лазар Баранович – знаний український інтелектуал і політик – ініціював спорудження поряд дому божого, дійсно гідного уславленого образу Богородиці. Відтак, 30 квітня 1679 року на верхньому плато Болдиних гір, що на захід від давнього чернігівського Дитинця, було закладено собор в ім’я Святої Трійці.

Щодо розробника проекту, між дослідниками точиться дискусія. Певний час вважалося, ніби автором міг виступити соратник Барановича, яскравий філософ і богослов німецького походження, лаврський чернець Адам Зерникав. Також існує більш реалістичне припущення, що першу варіацію будови особисто опрацював ігумен Іллінського монастиря Лаврентій Крщонович. Та навіть за достовірності хоч якоїсь з версій бодай частково, жодному із названих священників не вистачало професійних навичок для реалізації на стільки масштабного завдання.

Тож, чи-то задля вдосконалення початкового задуму, чи-то заради опрацювання повністю нової ідеї, до Чернігова із Вільнюса у 1680 році був запрошений талановитий польський зодчий (як і Зерникав, із німців) Йоганн-Баптист Зауер. Принаймні, з листувань відомо, що виконаний ним абрис Троїцького собору на стільки вразив гетьмана Івана Самойловича, що той замовив архітекторові спорудження подібної великої церкви у Мгарському монастирі, на Полтавщині.

Основні будівельні роботи на Болдиних горах завершилися, найімовірніше, вже до кінця 1683 року. Однак, через ускладнення військово-політичної ситуації в регіоні загальне опорядження споруди значно затяглося. Після усунення від влади гетьмана Самойловича ктиторство над Троїцьким храмом взяв на себе його наступник, Іван Мазепа. Новий очільник держави був давнім сподвижником архієпископа Лазаря і тому на його чернігівську фундацію виділив десять тисяч власних золотих. А також подарував розкішний кіот у срібних шатах під ікону Іллінської Богородиці. Останню було перенесено до собору 2 серпня 1695 року, на день Пророка Іллі. Незадовго до того, на Трійцю, довершену й повністю оздоблену всередині церкву освятили.

На початку XVIII століття соборний храм – тоді вже Троїцько-Іллінського – монастиря спіткала серія негараздів. У 1706 році, під час візиту до Чернігова царя Пєтра I, в нього влучила блискавка, а 28 вересня 1731 року в ньому сталася нищівна пожежа. У листі до гетьмана Данила Апостола тодішній архімандрит обителі, Герман Кононович, описав драматичну подію так:

На церкві Живоначальної Трійці середня велика баня під самим хрестом зайнялася, і всі бані, скілько було погоріли; а внутри церкви немале розорення сталося; роботу іконостасну хоча й Господь Бог і схоронив од вогню, та багато людей ярмаркових набігши для оборони вельми [її] попсували.

Під час прийдешнього ремонту з семи початкових бань відновити спромоглися лише три: центральну і дві менші, над західними вежами-ризалітами. Тоді ж у соборі був поставлений новий ефектний бароковий іконостас. Чергова реконструкція спіткала будівлю невдовзі після секуляризації, тобто вилучення, монастирських маєтностей у 1786 році. Роботи із поновлення карнизів, ґанків, віконних рам і покрівлі провів російський архітектор Іван Яснигін. Саме він паралельно керував проектом із заміни оригінального давньоруського Спасо-Преображенського собору в Новгороді-Сіверському на бажаний Єкатєріною II класицистичний новобуд.

Власне, в добу класицизму, на початку XIX століття, у бік значного спрощення був змінений і загальний обрис чернігівського Троїцького собору. Після пожежі 1808 року замість вигадливих фігурних фронтонів над фасадами постали звичайні гостроверхі чепці. Пізніше, у 1849 році, також старовинні чавунні плити підлоги замінили на звичайні дерев’яні дошки, а між 1876 і 1878 роками згори безцінних барокових розписів олійними фарбами був нанесений доволі вторинний академічний живопис.

Радянський режим у 1924 році Троїцько-Іллінський монастир закрив. Його храми спочатку опинилися у віданні Чернігівського державного музею, а потім стали частиною новоствореного історико-культурного заповідника. Втім, на жаль, ці заходи не допомогли ані врятувати від знищення іконостас XVIII століття, ані запобігти зникненню славетної ікони Іллінської Богородиці.

Служба у Троїцькому соборі була відновлена під час німецької окупації, у квітні 1942 року. Після другої світової війни храм певний період лишився діючим, і в ньому навіть був сконструйований новий іконостас, бодай і в значно менш помпезних, ніж в автентичного, формах. Від лютого 1967 року собор знов було включено до складу заповідника, який тоді діяв, як філія київського Софійського музею, а нині є самостійним і має назву «Чернігів Стародавній». Цій установі пам’ятка належить і сьогодні.

Від початку 1990-х і до 2021 року храм тимчасово винаймала церква московського патріархату. В цей період, окрім останків Феодосія Углицького, що здавна перебували у соборі, сюди також були перенесені мощі преподобного Лаврентія і архієпископа Філарета (Гумілевського). У 2023 році, після завершення термінів оренди, єпархія спробувала вивезти священні рештки до інших своїх об’єктів, однак адміністрація заповідника у судовому порядку подібним діям завадила.

Своєму цілісному й історично достовірному нині образу храм суттєво завдячує архітекторці Маріонілі Говденко. Саме під її керівництвом впродовж 1973 – 1985 років колективом фахівців були проведені ґрунтовні дослідження й реставраційні роботи, за результатами яких будова повернула собі первісну барокову чарівність. Крім іншого, відтворені були втрачені ще на початку XVIII століття чотири невеликі бані, декор центрального підбанника і, головне, рідкісної індивідуальності барокові фронтони над фасадами.

Троїцький собор – найбільша споруда Чернігова козацької доби. Він є домінуючим елементом ансамблю Троїцько-Іллінського монастиря, що своїм виразним силуетом помітно формує панораму старого міста. Вимурувано храм із цегли, яку виготовляли на спеціально облаштованій неподалік цегельні. Його стіни від початку були тиньковані і побілені. Хоча, як показали обстеження, іноді їх фарбували у жовтий і ніжно-зелений кольори: ймовірно, у XIX столітті.

Подібно до великих церков Давньої Русі собор має шість стовпів, три нави, відповідні їм три апсиди і трансепт. Водночас, під впливом загальних барокових тенденцій він із західного боку отримав окремо виділені кутові вежі, а також чітко проявлені із південної та північної сторін ризаліти, що видається доволі характерним для, наприклад, польських костелів того часу. Загальна ж об’ємно-просторова композиція будови – центрична.

Винятковою чеснотою храму є рішення його фасадів. Динамічні і святкові, але разом із тим гідно стримані – вони заворожують споглядача. Карнизи і пілястри в двох рівнях задають ярусність. Урочисто зі сходу здіймаються центральна гранчаста і дві менші, бічні циліндричні, апсиди. Багацьким намистом у два ряди опоясують стіни вікна та ніші, вдягнені у лиштву та грайливі сандрики.

Особливо вигадливим є декор над вхідними порталами, що ведуть до церкви з кожного боку, окрім тильного. У другому ярусі тут прорізані вікна у вигляді трипелюсткових хрестів – дуже схожих за обрисами на ті, що красуються на гербах засновника храму, Лазаря Барановича. Над ними розімкнутими янгольськими крилами злітають примхливої вдачі фронтони, обабіч котрих чатують стрункі обеліски, закінчені рипідами-сонечками. І до всього чоловий фасад доповнює, над карнизом між вежечками, ажурна балюстрада – ніде більш в українських церквах не повторювана.

Завершують собор сім грушоподібних тризаломних бань, увінчаних золотими маківками із хрестами. Менші шість розставлені: по одній з чотирьох кутів основного об’єму і дві над західними баштами – вони є суто декоративними й функції освітлення не несуть. Натомість центральна баня спирається на великий шістнадцятигранний світловий підбанник, щедро декорований напівколонками доричного ордеру на ребрах і аркатурним поясом згори. Дахи, початково виконані з ґонту, нині укриті бляхою.

Інтер’єр храму розкривається на контрасті: високий і вільний від будь-яких перепон простір трансепту і головної нави окреслюють з усіх сторін, окрім вівтарної, розмежовані рядами могутніх арок у три яруси хори. Центральну баню, що здебільшого і осяює світлом приміщення, оточують заворожливі напівциркульні склепіння із розпалубками. Вивіреної пишноти внутрішньому оформленню також додає розкріповка на пілястри стовпів і нечисельна деінде ліпнина. На прикрість, не зберіглася керамічна плитка, що від початку вкривала килимом підлогу. Втім, досі у ризниці можна побачити двері кінця XVII століття, оздоблені чудовими металевими орнаментами.

Найбільша втрата оригінального начиння собору – це, звісно, його фантастичний семиярусний бароковий, чи-то рокайльний, іконостас. Той другий, що був створений у 1740-х роках і дійшов до нас лише у відбитках на світлинах початку XX століття. Від тонучого у світлі образу Христа у підбаннику й до найдрібніших різьблених і золочених деталей обрамлення ікон – він, немов істинна райська брама, суцільно розгортався у всю можливу ширину храму.

Більшість нинішніх стінописів в соборі є доробком російської академічної школи, що їй були притаманні рідкісні ординарність і вторинність. І тим безціннішими є ті поодинокі взірці оригінальних розписів, які і досі деінде таки проглядаються. Від розписів Мазепинських часів лишилися, Свята Варвара біля південних дверей, а також Іоанн Предтеча і Свята Тетяна обабіч західного входу, в чиїх образах, як припускається, змальовані сам гетьман і його дружина. До унікального спадку високого малярства другої половини XVIII століття належать чотири композиції внизу північної і південної стін:

• Навернення Савла до Христа,
• Страшний суд,
• Взяття пророка Іллі на небо,
• Апокаліпсичні видіння апостола Івана Богослова.

Під будівлею Троїцького собору, у п’яти окремих приміщеннях, облаштовано усипальню. Здавна в ній ховали чернігівських духовних ієрархів і представників місцевої шляхти. Зокрема, упокій тут віднайшло чимало чернігівських архієпископів, а одну з камер було відведено під родинний склеп графів Милорадовичів