Один з найбільших козацьких храмів Лівобережжя. Дев’ятидільний п’ятиверхий красень, чиє минуле оповите легендами й тісно пов’язане із рядом уславлених імен української історії. Майже три століття поспіль ця неперевершена пам’ятка українського бароко являлася безцінним скарбом місцевої громади, центром тяжіння для безлічі прочан й предметом досліджень найретельніших мистецтвознавців. Доки не була остаточно знищена радянською владою у 1985 році.

На середину XVII століття містечко Лютенька було центром однойменної сотні Гадяцького полку, чиї козаки брали помітну участь у визвольній боротьбі війська Богдана Хмельницького проти Речі Посполитої. Взимку 1658 – 1659 років його захопили ординці Перекопського бея Карачя-бея й зрештою при відступі спалили всю тамошню дерев’яну фортецю, а також старовинну семибанну церкву, що стояла посеред укріплень.

Мурування нового храму на місці згарища почалося приблизно 1670 року, коли лютенським сотником став Михайло Борохович. Цей старшинський діяч походив з вихрещеного юдейського роду й, вочевидь, за життя здобув серед козаків значної пошани. Згідно переказаній дослідником історичних пам’яток Григорієм Логвином оповіді, в днину, коли зводили Успенську церкву, українські землі охопив великий голод. Тож Борохович наказав тим голодуючим, котрі прийдуть допомагати підіймати святиню, видавати по порядній галушці, що їх поряд варили у великих казанах. Ланцюжки людей, які взялися передавати з рук у руки цеглу на будівництво розтяглися, як пригадували старожили,  аж до сусіднього Зінькова. Таким чином від страшної загибелі врятувалося чимало посполитих. А ще, буцімто, при початку робіт було виявлено нетлінне тіло, котре, наче мощі, за порадою Чернігівського архієрея поклали під фундамент майбутнього храму.

Михайло Борохович виявив неабияку рішучість і відвагу у боях, тож стрімко йшов по кар’єрі: став обозним, а потім й полковником гадяцьким. Згодом за військовий талант він навіть призначався Іваном Мазепою наказним гетьманом. Упокоївся воїн і меценат 1704 року. Похований був у склепі під поставленим його коштом храмом. Праворуч біля входу в будівлю відтоді розміщувався його ктиторський портрет. В день Успіння Пресвятої Богородиці місцеві мешканці завжди влаштовували хресну ходу навколо церкви і попереду неї завжди несли старовинне зображення фундатора. А також його червоний шовковий персидський пояс. Усіх бажаючих тоді пригощали борщем і, знов таки, згаданими раніш галушками. Звісно, цю традицію радянський режим скасував, проте на початку 1990-х років її було поновлено. Тож бо, нині щороку у селі 28 серпня проводиться свято «Галушки».

У 1709 році разом із військом короля Карла XII в Лютенці побував знаний словацький церковний та суспільно-політичний діяч, мемуарист, видавець й перекладач Даніель Крман. У своєму знаменитому щоденнику подорожного «Itinerarium» він згадував лютневий й березневий перехід шведської гвардії  із Гадяча, а також лишив яскравий опис нової на той час лютенської святині:

Тут ми побачили найкрасивішу, не так давно з каменя збудовану церкву, вівтар котрої коштував майже двадцять тисяч козацьких флоринів. А ціла церква коштувала аж сто тисяч козацьких золотих, з яких кожен золотий коштує десять царських грошей. У своєму житті я ще такого вівтаря не бачив і так би не дивувався, коли б у Козакії міг побачити бодай кілька каменів. Вівтар простирався від одної стіни до другої, височів аж до склепіння, і мав різні статуї, оздоблені золотом і барвистими фарбами. Близько вівтаря показували труп якогось старого, перед століттям шанованого похованого священика, в якого — як вірилось — через надмірну святість аж дотепер зберіглося обличчя й волосся. Увечері нас три мужі вшанували триголосним співом, тобто басом і двома дискантами, говорячи, що до вечірнього співу зрідка використовуються хлопці.*

Успенська церква була поставлена на масивному фундаменті й мала місцями стіни ледь не двометрової товщини. В ній знаходилося три престоли: центральний на честь Успіння Богородиці й бічні – Троїцький і Михайлівський. Максимальна довжина храму складала майже тридцять метрів, а ширина біля двадцяти п’яти. Загальна композиція будівлі була центрична й пірамідальна.

В плані церква являлася хрещатою дев’ятидільною. Мала гранчасті рамена, понижені, майже квадратної форми, приміщення в міжрукав’ях й, із заходу, двоярусний ґанок у вигляді ротонди. Увінчували споруду п’ять двозаломних верхів. Декор фасадів був доволі стриманим, що відповідало стилістиці раннього етапу українського бароко: переважали лаконічні пілястри, карнизи і сандрики. Втім, це лише підкреслювало виняткову гармонійність загального обрису архітектурного витвору. Покрівля Успенської церкви до початку XIX століття лишалася ґотовою, однак у 1830-х роках її замінили на пофарбоване мідянкою листове залізо.

В пожежі 1748 року згоріло все церковне начиння. Відновлено інтер’єр було стараннями нащадків полковника Бороховича, митрополитом Київським Тимофієм (Щербацьким), а також місцевим кліром. Тоді ж в храмі встановили й новий п’ятиярусний різьблений іконостас. Він сягав середини склепіння центрального купола й на загал вважався одним з найошатніших на Лівобережжі України. Ікони в ньому були розташовані у звивистих фігурах. Образи Спасителя, Богоматері й святого Миколая мали багаті, карбовані на міді шати, прикрашені позолоченими коронами.

До храмових реліквій також належали:

• мощі пустельника Автонома з колишнього Красногірського Миколаївського монастиря, що зберігалися у кам’яній ніші церковної стіни біля іконостасу в Троїцькому престолі;
• напрестольне Євангеліє, надруковане на олександрійському папері 1735 року в Москві;
• дарниця, виготовлена із срібла й з позолочена, на котрій було викарбувано текст: «Р.1724 надана сія г. Татіяною Григоровною Максимовою Бороховичевою до храму Успенія Богородицы Лютеньской каменной».

Одна з найважливіших історичних цінностей лютенського храму потрапила до нього за півтора століття після його добудови. Проте, почалася ця історія набагато раніше. У червні 1668 року внаслідок зради Петром Дорошенком лівобережний гетьман Іван Брюховецький був захоплений брацлавськими козаками й страчений. Це справедливо обурило його прихильників, тож незабаром, претендуючи на владу над усією країною, Дорошенко організував Брюховецькому поховання з почестями у Богоявленській церкві, у тоді столичному Гадячі. Проте, орієнтовно в середні 1840-х років старовинний гадяцький храм прийшов в запустіння. Його вирішили демонтувати, а прах козацького очільника перенести до знаменитої сакральної будови у Лютенці. При відкритті могили Брюховецького віднайшли, що труна його висить на товстих залізних ланцюгах. Тож, по переміщенню саме в такому положенні її розмістили й в Успенській церкві – навпроти царських воріт Михайлівського престолу. До нас дійшов й текст епітафії, складеної Лазарем (Барановичем), що був викарбуваний при описуваному похованні:

Прошу всіх посполу, в земном лежа долу,

Не стався суворо, то дай мі слово:

«Вічна йому буди пам’ять от всіх людій».

В 1779 році в  Успенському храмі хрестили Олександра Засядька. Нащадок козацького роду, порідненого із останнім кошовим отаманом Запорозької Січі Петром Калнишевським, він згодом став генерал-лейтенантом російської імператорської армії. Як інженер-артилерист Засядько виявив помітний конструкторський хист: розробив перші в своєму роді пускові станки, що дозволяли вести залповий вогонь, а також прицілювання пристрої до них. Фактично був одним з винахідників ракетної зброї й випрацював тактику її бойового застосування.

На початку XIX століття поряд із церквою в Лютенці було зведено чотириярусну дзвіницю. У 1887 – 1890 роках її розібрали й замінили на нову, в еклектичній манері із елементами російського стилю. Тоді ж було проведено ремонт старовинного храму і здійснено певні його перебудови. Зокрема оригінальні бані замінили на дещо доволі невизначених форм. Станом на 1902 рік прихід володів майже дев’ятьма  десятинами церковної землі й тридцятьма чотирма ружної. При ньому діяли бібліотека і церковнопарафіяльна школа.

Радянський режим 1933 року розпорядився закрити Успенський храм. Чотирьома літами потому його було вирішено зруйнувати. Однак, це викликало супротив місцевих селян. Тож вони наважилися навіть в розпал сталінського терору звернутися до верхівки більшовицької кліки й 15 вересня 1937 року надіслали голові ради народних комісарів В’ячеславу Молотову листа наступного змісту:

• В селі Лютеньки Гадяцького району Харківської області вороги народу хочуть знищити велику історичну пам’ятку – бувшу Успенську церкву. Їй 300 років. Такої немає на всій території Харківської і Полтавської губерній. Вона кам’яна, має велику красу. Вона витримала облогу шведів. На протязі трьохсот років її жаліли. Ми не церковники, але знищення великих історичних пам’яток не можна без гніву спостерігати. Якщо Ви, т. Голова, не з варварами дикими, то припиніть це дике і сумне явище. Багато громадян, та горе, що підписатись не можна, бо поламають і понівечать за це. **

Зрештою тоді святиню вдалося зберегти, лише її розкішний другий бароковий іконостас було пограбовано й демонтовано.

На хвилі підвищення інтересу до козацького минулого України, викликаної всесоюзними торжествами довкола трьохсотліття Переяславської Ради, 1954 року Успенську церкву нарешті взяли під охорону, як пам’ятку архітектури республіканського значення. Зодчий П. Захарченко розробив проект її реставрації, що навіть передбачав відновлення гіпотетичних первісних обрисів верхів у бароковому дусі. Та початок ремонту з невідомих причин нескінченно відкладали. Коли ж влітку 1973 року взялися до виконання робіт, сталася катастрофа. Вочевидь, майстри проявили вкрай низьку кваліфікованість, оскільки відновлювальна будівля внаслідок їх дій, а також через потужний буревій, зненацька завалилася. Наступне десятиліття від храму лишалися стояти тільки одне з бічних рамен з банею й частини пілонів та нижніх стін. Зрештою церкву виключили зі списків значущих для держави об’єктів й 1985 року її руїни розібрали. Старовинними будівельними матеріалами вмостили дорогу.

У квітні 1999 року Кабінет Міністрів України постановив включити храм у Лютенці до «Програми відтворення видатних пам’яток історії та культури України» – за №700 від 23 квітня. На жаль, 2007 року її скасував тодішній голова уряду Віктор Янукович. Протягом 2008 – 2010 років Полтавський краєзнавчий музей й Педагогічного університету імені В. Г. Короленка провели на колишній церковній території археологічну експедицію. Було знайдено одяг української козацької старшини початку XVIII століття, поховання дружини полковника, унікальну «портретну» ікону та інші артефакти.

У 2012 році на місці руїн барокової перлини протоієрей Василь (Лило) ініціював будівництво нового дерев’яного храму. В результаті місце оригінальної пам’ятки посіла споруда у карпатському (чи-то бойківському, чи-то лемківському) дусі.

 

*цитат Даніеля Крмана у різних джерелах подається у дещо відмінному вигляді, зокрема фрагмент про флорини й золоті, тому в ній можуть бути певні неточності.

**Наведено за публікацією «Репресоване краєзнавство». – К.: Рідний край, 1991. – С. 459.