Дев’ять із половиною століть минає, як на високому пагорбі над Дніпром, у самому серці одного із найдавніших і наймогутніших монастирів українських теренів, височить, виблискуючи золотими банями, чи не найбільш значуща святиня нашої країни. Сучасне її втілення є результатом відбудови 1998 – 2000 років – після майже остаточної руйнації в трагічну днину II світової війни.

Нинішній величний храм постає в образі, якого переважно набув до середини XVIII століття, тобто цілковито вдягненим у неперевершено ошатне барокове плаття. Водночас правдиво захоплюючим представляється весь довгий і тернистий шлях, що його довелося зазнати стародавній споруді, аби зрештою знову сяяти дійсним діамантом національної архітектури.

Велика церква, як споконвіку називали лаврський Успенський собор, лягла руїною 3 листопада 1941 року. Внаслідок серії вибухів, найімовірніше організованих саперною командою дивізії спеціального призначення НКВС, на пил і попіл було перетворено майже тисячоліття вітчизняної історії. Це цілком відповідало, як загальному ідеологічному підходу російсько-радянського режиму щодо культурної спадщини України, так і намірам більшовиків лишати по своїй втечі німецьким загарбникам одну випалену землю. Підрив безцінної пам’ятки стався в день візиту до окупованого нацистами Києва президента Словацької Республіки Йозефа Тисо – рівно за годину після того, як він полишив межі Печерського монастиря.

Від давньоруського храму збереглися зовсім дещиці: два пілони XI століття й невелика частина апсиди, яку можна роздивитися у спеціально облаштованій ніші за склом із південного боку будівлі. Найкраще ж для огляду первісна кладка з плінфи, кам’яних брил і цем’янкового розчину представлена у фрагменті північної стіни собору, який виставлено в якості пам’ятного знаку під ажурним навісом на центральній площі монастиря.

Зі вцілілих, найбільший об’єм автентичної  споруди – це приділ Іоанна Богослова із горішнім вівтарем Андрія Первозваного. Свій початок він бере від 1516 року, коли біля південно-східного наріжжя давнього ядра храму було зведено невелику каплицю, власне, і названу на честь святого Іоанна. Заклав її головний тодішній ктитор лаври, князь Костянтин Острозький. Лише двома роками раніше він, будучи при посаді Великого гетьмана Литовського, у знаменитій битві під Оршею вщент розбив військо московського царя. Невелику ж середньовічну прибудову у повноцінний двоярусний приділ переобладнали на початку XVIII століття.

Варто зауважити, що саме за польсько-литовської держави Успенський собор перетворився на справжню княжу і шляхтянську усипальню. У 1470 році тут було поховано останнього князя Київського, Семена Олельковича. Правнук могутнього правителя Литви і Русі, князя-язичника Ольгерда, він неабияк сприяв посиленню середньовічного Києва. Князь, крім іншого, надав тут прихисток православним й іудеям, які мусили залишити Візантію після взяття Константинополя османами. Й це, в свою чергу, помітно вплинула на розвиток інтелектуального осереддя у місті.

Також Семен Олелькович переймався і обновленням Великої лаврської церкви. Згодом упокій в ній знайшло чимало його прямих нащадків – князів Вишневецьких, Сангушків, Корецьких, Полубенських і Ольшанських. Всі вони поволі виступали благодійниками Печерського монастиря. Наприкінці XVI століття у нартексі, при вході до храму, був встановлений розкішний саркофаг у дусі маньєризму, що його для батька замовив Василь-Костянтин Острозький, котрий тоді у Києві служив воєводою.

Та історія Успенського собору сягає значно глибшої давнини. Згідно даних літописів і Києво-Печерського патерика його було започатковано 1073 року святим Феодосієм – одним із отців-засновників первісного печерного монастиря, тоді ще за межами міста. Поряд якраз розросталася княжа резиденція Берестове, й тогочасний очільник руської держави, князь Святослав Ярославович, допоміг ченцям із фундацією. Та ключовим жертвувателем при закладенні церкви Успіння Богородиці виступив, коли довіряти легенді, виходець із вікінгів.

Варяг Шимон був, ніби-як, сином скандинавського князя Африкана. По смерті батька дядько вигнав його з батьківщини. Тікаючи, чолов’яга забрав з собою золоті вінець і пояс, що прикрашали скульптурне розп’яття Христа. Й значно пізніше, здобувши на Русі слави удатного воїна і ставши заможнім боярином, він передав дорогоцінні реліквії отцям Печерської обителі – на будівництво першого її кам’яного храму. Також, Шимон переповів, що ще дорогою на Русь, пливучи на човні, бачив ведіння щодо того, яких розмірів має бути майбутня церква. Тож довжиною шимонового поясу й були задані габарити Успенського собору: тридцять поясів в довжину, двадцять – в ширину і цілих п’ятдесят у висоту. Згідно нинішніх підрахунків один такий пояс завдовжки містить один метр, вісім сантиметрів.

Храм змурували 1078 року, і потім ще ціле десятиліття тривало оздоблення мозаїками і фресками його інтер’єрів. Участь у будівельних й оформлювальних роботах брали візантійські і місцеві майстри. У рік сторіччя введення християнства на Русі, тобто 1088-й, напередодні свята Успіння Пресвятої Богородиці, довершену церкву освятили. Вона вражала розмірами і масштабом: була хрещата у плані, шестистовпна, мала три нави, нартекс (тамбур при передній стіні) і три понижені апсиди. Увінчувала споруду півсферична баня на стрункому світловому підбаннику.

Біля північно-західного наріжжя Успенського собору було водночас зведено невелику одноярусну і одноверху, за формами подібну до вежі, церкву святого Іоанна Предтечі. На межі XII століття її підвищили до рівня решти стін великого сусіду. За п’ятсот років впритул до східної стіни цього камерного храму, над похованням князів Єльців, побудували капличку із односхилим дахом. Та під час реконструкції Великої церкви наприкінці XVII століття все це переобладнали на її невід’ємний приділ. Саме тут злощасного 1941 року містився епіцентр страшного вибуху. За відбудови собору Успіння наприкінці XX століття Іоанно-Предтеченську церкву відтворили всередині основного об’єму у гіпотетичному первісному вигляді.

На відміну від переважної більшості давньоруських храмів, конкретні етапи перетворень котрих на барокові будівлі лишаються загадкою, про лаврський монументальний собор відомо доволі немало. Так, 1230 року значних руйнувань йому завдав потужний землетрус – що аж південна апсида і склепіння завалилися. Не минуло й десятиліття, як додаткових ушкоджень завдали споруді монгольські завойовники з орди полководця Батия. Та ще до кінця XIII століття значущий руський храм почали відновлювати. Зокрема, укріпили його стіни контрфорсами. Й кожного наступного разу після ворожих навал – як то кримських татар під проводом ханів Едигея 1416 року і Менглі-Гірея 1482 року – собор нашвидкуруч відбудовували, намагаючись зробити його ще більш потужним і ефектним.

Перше натурне зображення Успенського собору відоме за титульним аркушем «Бесід Іоанна Златоуста». Його 1623 року видав один з творців лаврської друкарні і її архітипограф, тобто головний друкар, Памво Беринда. Цього видатного інтелектуала-галичанина до справ у Києві залучив тодішній архімандрит лаври, великий український просвітитель, Єлисей Плетенецький. На зображенні бачимо храм, що переважно зберіг давньоруську об’ємно-просторову структуру. Його завершують дві дещо різнотипні півсферичні бані – велика центральна і менша, над все ще виокремленою церквою Іоанна Предтечі.

Набуті спорудою протягом середньовіччя трикутні щипці (великий, завширшки у три нави, на східному фасаді й менші – над закомарами), а також зовнішні каплиці над похованнями можновладців, як наприклад, князів Корецьких-Пінських поряд з північною апсидою, фіксує малюнок зі знаменитої «Тератургіми». Цей унікально деталізований й ілюстрований опис лаври 1638 року уклав польською мовою й видав письменник та культурний діяч Атанасій Кальнофойський. До речі, він, як і згаданий раніше Беринда, також був уродженцем Галичини і зрештою, працюючи у Печерському монастирі, став сподвижником найвпливовішого за всю історію нашої держави, вочевидь, Київського митрополита…

Петро Могила здійснив незчислену кількість благих діянь на користь України, й тому справедливо часи його найбільшої активності, другу третину XVII століття, часто називають Могилянським Відродженням. Саме в цю добу Успенський собор отримав додаткові бані, що згодом їх налічувалося аж цілих дев’ять, розписи на фасадах і малювання грецьких майстрів, яких запросив митрополит, в інтер’єрах. Про це свідчать як численні гравюри тодішніх лаврських видань, так і спогади сирійського мандрівника Павла Алеппського, котрий відвідав Київ разом зі батьком, патріархом Антіохійським Макарієм, 1654 року.

Після розорення, яке у Києво-Печерській лаврі вчинили 1651 року литовські війська гетьмана Януша Радзівіла, Велика церква знову змінилася. Вочевидь, до останнього десятиліття XVII століття, за архімандритів Інокентія Ґізеля й Варлаама Ясинського, а також при підтримці гетьмана Івана Самойловича:

• трикутні щипці на фасадах міняють вінцеві ренесансно-барокові фронтони,
• форма бань замість сферичної стає шоломоподібною із глибокими перехватами у нижній частині – ковнірами,
• на підбанниках з’являються декоративні фризові розетки.

Симетрії, а з нею і загальної композиційної цілісності собору почали надавати за реставрації кінця 1690-х років, проведеної коштом гетьмана Івана Мазепи. Саме тоді будова отримала перші барокові риси. Каплички перед західним фасадом перетворили на два повноцінні одноповерхові приділи. Їхні стіни членували пілястрами і завершили фігурними фронтончиками. Водночас двоярусний об’єм колишньої церкви Іоанна Предтечі врівноважили підвищенням приділу Трьох святителів із південного боку споруди.

Невдовзі фронтончики над каплицями розібрали. Замість цього були влаштовані більш помпезні двоярусні фронтони з рипідами над бічними навами первісного ядра храму, а також по-новому опоряджено головний вхідний портал. До того ж карнизи під усіма банями і понад західними приділами прикрасили кахляними розетками. Бічні ж каплиці з південної сторони храму розбудували й зробили в них чергові приділи: святого Стефана із вівтарем Преображення Господнього на верхньому поверсі з півночі й згадувані вже приділ Іоанна Богослова із Андріївським вівтарем на півдні. Фінальним акцентом цього етапу перетворень стали притаманні українському бароко бані грушоподібного абрису.

Найбільшою трагедією собору Успіння Богородиці після землетрусу XIII століття й до вибуху у XX столітті стала грандіозна монастирська пожежа в ніч з 21 на 22 квітня 1718 року, коли у полум’ї загинула уся попередня  дерев’яна забудова лаври, а її головний храм втратив цілковито свою зовнішню і внутрішню оздобу. Встояли тільки муровані стіни й кам’яні саркофаги, та, імовірно, фрагментарно зберіглися розписи у нартексі, що серед рядів руських князів-благодійників також змальовували портрети гетьманів Богдана Хмельницького та Івана Скоропадського.

Більше дюжини років тривала грандіозна відбудова Великої церкви. Розпочато її було зі звернення Духовного собору лаври до російського імператора Пєтра I про допомогу. Цар виділив на справу зі своєї казни п’ять тисяч карбованців і велів гетьманові Івану Скоропадському зібрати ще десять тисяч з козацької старшини.

Крім особистих чималих грошових внесків очільник Війська Запорізького одразу ж підрядив різьбяра Григорія Петрова з Чернігова виготовляти головний іконостас храму. Той порався над величезним виробом до власної смерті у 1722 році, а після того роботу продовжили чернігівський живописець Яким Глинський і певний майстер І. Сницар із Василькова. Цікаво, що сницарями тоді звали професіоналів, що саме й займалися художньою обробкою дерева і карбуванням по металу – тобто, власне, творців іконостасів. Остаточно довершений п’ятиярусний розкішний велетень в Успенському соборі був тільки на початку четвертого десятиліття XVIII століття. Ікони для нього написали художники Стефан Лубенський і Яким Глинський, а царські врата між 1746 і 1748 роками виготовив київський майстер-золотар Михайло Юревич. На щастя, унікальне карбування брами фрагментарно зберіглося до нашого часу.

Процесом відновлення стародавнього храму керували знаний покровитель мистецтв, лаврський архімандрит Іоаникій (Сенютович) і чернець монастиря Антоній. Останній в миру був відомий під іменем Олександр Тарасевич – один з отців-засновників школи вітчизняного барокового гравіювання. На складання проекту реконструкції соборної церкви був нанятий санкт-петербурзький архітектор Федір Васильєва. Його задум на практиці втілив “кам’яного, архітектурного і штукатурного діла майстер [з Москви] Іван Іванов, син Каландін. При ньому ж на відновлювальних роботах трудився і набирався досвіду майбутній головний будівничий лаври, унікальний український митець, а тоді лише кріпак при обителі – Степан Ковнір.

У підсумку храм постав у межах попередніх підмурків. Його увінчали сім грушоподібних бань на світлових барабанах. Були підняті в рівень з рештою стін приділи на західному фасаді. В цих, відтепер, ризалітах розмістилися сходи на хори, а також до ризниці, книгосховища і бібліотеки. Й ще у соборі оновили і облаштували вівтарі:

• Успіння Пресвятої Богородиці – центральний;
• Архангела Михаїла – у південній первісній апсиді;
• Іоанна Богослова – на південному сході внизу;
• Андрія Первозваного – на південному сході на рівні хорів;
• Святого Стефана – на північному сході внизу;
• Преображення Господнього – на північному сході на рівні хорів;
• Іоанна Предтечі – у західній частині храму ліворуч;
• Трьох святителів – у західній частині храму праворуч;
• Антонія Печерського – у західній частині хорів праворуч;
• Феодосія Печерського – у західній частині хорів ліворуч.

У оздоблювальних роботах, розпочатих 1726 року під наглядом Олександра Тарасевича, взяла участь неймовірна кількість висококласних майстрів: тесель, столярів, гамарників-мідників, слюсарів, ковалів тощо. Вони прибували до монастиря з усіх куточків України. Київський війт Дмитро Полоцький, наприклад, направив працювати у соборі місцевих малярів Пала, Власа, Дмитра, Матвія і низку інших. Розписи храму під проводом П. Поповича здійснили майже дев’ять десятків художників й іконописців. Гіпсові роботи і ліплення виконав скульптор Йосип Білинський. Також відомі імена талановитих оздоблювачів-золотарів: Я. Білецького, Х. Бауера з Вроцлава, киян Михайла Юревича, Саву, Івана, Гапона, С. Градовського, І. Равича, й С. Тарановського.

Біля 1730 року Велику церкву наново освятив архієпископ Київський і Галицький Варлаам (Ванатович). Тоді ж в її стінах було покладено частки мощів усіляких святих: апостолів, євангелістів, архідияконів, великомучеників і священномучеників. На той час це був найбільший храм Києва, що міг під час служби вмістити близько шести тисяч парафіян

Наступні помітні ремонтні роботи в соборі провели 1767 року під керівництвом згадуваних вже висококласних майстрів – скульптора Йосипа Бєлінського і архітектора Степана Ковніра. Саме їх досвідом і стараннями були забезпечені по периметру фасадів дивовижної пишності фронтони, декоровані найкучерявішими з можливих, мабуть, волютами, півциркульними сандриками і усіляким живописом релігійних сюжетів.

Взагалі, оздоба екстер’єру храму на стільки густа і різноманітна, що не вистачить слів детально всю її описати. Це й оформлені рясним рослинним ліпленням лиштви вікон, і купи карнизів, ніш і пілястр, й унікальний фриз із різнокольоровими майоліковими вставками розеток і янголів, і завершені ліхтарями й маківками позолочені бані, і численні сонечка-риппіди над фронтонами, тощо-тощо-тощо…

Та по-справжньому безцінним культурним надбанням стало барокове опорядження внутрішнього простору Успенського собору. Яскравий і барвистий розпис поспіль вкрив усі стіни храму. Тут були виведені численні біблійні євангельські сюжети , церковно-історичні цикли й символічні ландшафтні пейзажі. Наприклад, в образі «небесного Єрусалима» виводилися знайомі вірянам обриси київських пагорбів. Й на загал увесь сповнений алегорій живопис чітко відображав ідеї української теології XVII століття. Офіційно подібний підхід після 1722 року в російській імперії був заборонений.

Українського духу оздоблення головного храму Києво-Печерської лаври повсякчас викликало роздратування ставлених Москвою керівних органів монастиря. У 1886 році їхнім синодом було організовано комісію, що встановила  невідповідність даного розпису, ніби-як, давнім іконописним канонам. Підіграючи бажанням кліру, архітектор Володимир Ніколаєв, що тоді опікувався забудовою обителі, заявив про незадовільний стан несучих конструкцій храму. Після цього весь грандіозний витвір українського художнього генія разом з тинком нашвидкуруч було оббито. Замінило бароковий живопис затверджене особисто імператором Алєксандром III малювання російського майстра Василя Верещагіна. В процесі переоформлення приміщень знищили також всі, крім першого, яруси головного іконостасу собору. На все це варварство українська громадськість реагувала гостро негативно. Його засудили такі вагомі вітчизняні митці й дослідники, як художник Микола Пимоненко й мистецтвознавець Костянтин Широцький.

Чи варто у позитивному ключі відзначати, що під час ремонту межі XIX – XX століть  до стародавнього храму згідно проекту військового інженера, капітана Івана Лільє було нарешті заведено водяне опалення низького тиску – питання відкрите. Тоді ж кілька разів замінювали підлогу собору, востаннє зупинившись на пірогранітній плитці, а перед входами додали металеві ажурні тамбури.

У січні 1919 року Велика церква постраждала внаслідок артилерійського обстрілу Києва більшовицькими військами. Також шкоди їй завдав удар по місту, здійснений польською армією у червні року наступного. Та вже зовсім скоро, одразу по остаточному встановленню над Україною влади радянського режиму, лавру закрили. Від 4 серпня 1929 року в її межах почав діяти потужний центр антирелігійної пропаганди, яким насправді являлося відкрите відтоді Всеукраїнське музейне містечко. Так площі собору зайняла відповідна духу часу експозиція. Втім, всі ці негаразди блякнуть на тлі катастрофи, що сталася восени 1941 року.

Після вибуху кілька десятиліть поспіль на місці руїни тривали роботи з розбору завалів, а також різного штибу дослідження й археологічні розкопки.  У 1971 році виявлені фундаменти стародавнього храму, а також вцілілу частину приділу Іоанна Богослова законсервували. Територію обладнали для екскурсійного показу. До ідеї відновлення пам’ятки звернулися на початку 1980-х років, напередодні Тисячоліття прийняття християнства на Русі. І хоча до знаменної дати жодних практичних дій не здійснили, та вже у квітні 1991 року (за чотири місяці до відновлення Україною Незалежності) за участі тодішнього Голови Верховної Ради УРСР Леоніда Кравчука і прем’єр міністра Вітольда Фокіна було закладено перший камінь відбудови. Освятив його майбутній патріарх Київський і всієї Русі-України Філарет (Денисенко).

Спорудження наново собору фактично розпочалося лише після того, як 9 грудня 1995 року президент Леонід Кучма нарешті підписав відповідний указ. Взявши попередні напрацювання майстерні інституту Укрпроектреставрація, колектив, очолюваний архітектором Олегом Граужисом, розробив власний детальний проект. Будівельні роботи, як і планувалося, встигли завершити до ювілейних заходів на честь святкування 950-річчя заснування Києво-Печерської лаври – навіть ще раніше. В День Незалежності України, 24 серпня 2000 року, поставлені стіни освятив предстоятель православної церкви московського патріархату, митрополит Володимир (Сабодан).

Велика церква лаври постає нині у всій своїй сліпучій бароковій розкоші. Семиверхий собор вимуруваний з цегли на спеціальному розчині, тинькований і побілений. Його нові склепіння виконано із залізобетону. Їх поєднано з оригінальними, вцілілими частинами південно-східного приділу й давньоруськими апсидами. Вкриті мідними листами бані разом із хрестами позолочені. Цоколь облицьовують фігурні гранітні блоки. Із східного боку храму імітовано кладку з плінфи. Її разом із декоративними майоліковими розетками і янголами виготовлено на Київському керамічному заводі. Ліпні прикраси фасадів зроблено з гіпсу з доданням скловолокна. Із сучасного технічного оснащення будівлю забезпечено повітряним опаленням, теплою підлогою, системою кондиціонерів, підігрівом даху, ліфтом і під’їздом для візків.

Живописні композиції для оформлення інтер’єрів Успенського собору написали художник-монументаліст Юрій Гузенко й живописець-реставратор Сергій Баяндін. Також всередині були відтворені дерев’яні різьблені іконостаси, амвони, кафедри, стасидії і кіоти. Головний іконостас заввишки налічує двадцять один метр, а завширшки – двадцять п’ять. Він має п’ять ярусів і містить дев’яносто шість ікон, написаних художниками зі Львова.