Історія храму святого Георгія неподалік Софії Київської сягає часів давньої Русі. Доволі визначальним є її бароковий етап, що тривав від середини XVIII століття до останньої третини XIX століття. Попри не надто високі архітектурні якості пізнішої церкви, вражаючою видається концентрація навколо неї визначальних для минулого Києва й України особистостей.

Георгіївська церква і Софійський собор за руїнами Золотих воріт, Михайло Сажин, 1846 р.

Монастир на схід від Золотих воріт й біля західної брами Софійського собору на початку XI століття заклав князь Ярослав Мудрий. Він дав обителі і її головному храму ім’я свого небесного покровителя – святого Георгія Змієборця. Попри неодноразові грабунки й руйнування комплекс проіснував до 1240 року, коли, як вважається, остаточно був знищений монгольською ордою на чолі з Батиєм.

Софія Київська і невелика церква ліворуч від залишків Золотих воріт, Абрагам ван Вестерфельд, 1651 р.

Стверджується, що вчергове Георгіївську церкву спорудили на давніх фундаментах 1674 року. За ініціативи київського воєводи, князя Юрія Трубецького, й з благословення тодішнього місцеблюстителя Київської митрополії, Лазаря (Барановича). Вона була дерев’яною й мала два приділи. Хоча на одному з малюнків нідерландського художника Абрагама ван Вестерфельда, котрий у липні 1651 року разом із литовським військом Януша Радзивілла був присутній при загарбанні міста, лівіше від Золотих воріт, перед комплексом Софії, зображено невеликий храм. За обрисами він є доволі схожим на сакральну будову, що замінить дерев’яну церкву сто років потому.

Георгіївська церква і дзвіниця Софії, світлина 1880-і рр.

Достеменно відому нам за історичними зображеннями церкву святого Георгія неподалік перетину нинішніх вулиць Рейтарської, Золотоворітської і Георгіївського провулка почали зводити у вересні 1744 року. Припускається, що основними зацікавленими у такому розширенні будови були російські рейтари (рід військ важкої кавалерії), які мешкали поряд й складали кістяк місцевої парафії. Наріжний камінь цього нового, вже мурованого, храму особисто заклала російська імператриця Єлізавєта. Вона разом зі своїм чоловіком, князем Олексієм Розумовським, перебувала на той час у Києві з візитом й виділила значну частку необхідних для будівництва коштів. Освячення щойно зведеної церкви відбулося 1752 року.

Георгіївська церква (згори, по центру) в панорамі Києва середини XIX ст.

Храм був оформлений у стилі спрощеного бароко. За давньою українською традицією він був тридільним, однак мав лише одну, доволі скромну, баню на восьмигранному барабані над центральною частиною. Із зовнішнього декору місце мали тільки пілястри, що вертикально розчленовували південний й північний фасади та скромні, дугоподібні сандрики над вікнами у вівтарі. Завершували будову трикутні фронтони із розписами в тимпанах. Храм, як і його дерев’яний попередник, також мав два приділи: в ім’я святого Георгія й святих Захарія та Єлисавети. Особливою окрасою інтер’єру згадували іконостас у стилі рококо.

Надгробок і саркофаг Константиноса Іпсіланті у дворику Києво-Печерської лаври

У притворі Георгіївської церкви 1816 року поховали знаного лідера повстання проти османського поневолення Греції, господаря Молдови і Валахії, Константиноса Іпсіланті. Його мармурові надгробок і саркофаг створив петербурзький скульптор Степан Піменов. Цей витвір разом із рештками князя у 1934 році перенесли спочатку до Софії, потім — до Успенського собору Києво-Печерської лаври. Тож, зрештою його знищив вибух влаштований радянськими диверсантами вибух 3 листопада 1941 року. Нині копія надгробку, створена 1997 року коштом грецької діаспори, встановлена у дворику лаври, на південь від Троїцької надбрамної церкви.

Георгіївська церква в перспективі Золотоворітської вул., світлина 1880-і рр.

Храм святого Георгія у другій половині XIX століття став популярним серед киян. До його парафії належали такі шановані українські родини, як Ґалаґани і Терещенки. Представники останньої, Нікола і його дружина Пелагея, на початку 1880-х років виділили шість тисяч рублів на ініційовану Стефаном Кульженком перебудову церкви. Згідно проекту архітектора Володимира Ніколаєва споруда набула псевдовізантійських рис: із західного доку було додано завершений кокошником тамбур, маленьку баню змінив масивний купол на гранчастому барабані, а над бабинцем надбудували одноярусну дзвіницю.

Перебудований Георгіївський храм, світлина кінця XIX ст.

Розписи оновленої церкви здійснили в кілька етапів. Спочатку художник Іван Їжакевич, застосувавши українські народні мотиви, розписав частину стін, а після чергової реконструкції храм в 1895 році стелю оформив іконописець Володимир Сонін.

Пам’ятник захисникам кордонів Вітчизни у сквері на перетині вулиць Рейтарської і Золотоворітської, будинок КОВО – на задньому плані

Після остаточного закріплення в Києві радянського режиму, протягом 1920-х років будівлю церкви кілька разів передавали різним релігійним громадам, доки не оселили в ній спілку войовничих безвірників. Її представники фактично спустошили храм. А навесні 1934 року міська рада ухвалила рішення про його остаточне знесення. На місці церкви мав з’явитися спроектований Йосипом Каракісом будинок Київського особливого військового округу (КОВО). Втім, дана монументальна споруда, що була зведена вздовж колишніх мурів Софії протягом 1936 – 1937 років, насправді знаходиться на кілька десятків метрів вглиб від місця, де стояв храм. Фундаменти ж стародавньої церкви знаходяться на ділянці, що тягнеться від краю згаданого вище будинку по Георгіївському провулку, 2, й до скверу із пам’ятником захисникам кордонів Вітчизни – в образі козака на коні.