Сьогодні її справедливо називають іконою стилю українського бароко. Камерна будівля, зведена у середині XVIII століття в якості парадного в’їзду до резиденції київських митрополитів, вона ніби одна увібрала увесь архітектурний і образотворчий досвід України козацької доби. За панування імперії потрапивши у повне забуття, ця магічної ошатності пам’ятка була неначе наново віднайдена діячами модернового національного мистецтва на початку XX століття. Усвідомлена. І піднесена на стяг. Відтоді шану їй віддала незлічена кількість вітчизняних зодчих, художників і літераторів. Увіковічена у прозі і поезії, на нескінченних креслениках і малюнках, брама бентежить уяву і зачаровує кожного усвідомленого споглядача, кому щастить її побачити.

Від первісної споруди дотепер вцілів тільки її головний, західний фасад. Колись він зустрічав відвідувачів Софійського подвір’я, які рушили до монастиря прямою вулицею від Золотих Воріт. Однак, вже на початку XIX століття ця міська артерія не існувала, а стара брама опинилася у глухому закутку, ще й на метр нижче рівня землі. Від остаточного знищення чоло будови найімовірніше, врятувала його виняткова краса, бо ж решту стін проїзду тоді розібрали.

Автентична частина брами, що розташовується нині у Георгіївському провулку, дещо втискується вглиб території Софії відносно прилеглих стін. Це створює перед нею невелику, трапецієподібну в плані, аванплощу і дозволяє в деталях розгледіти всі принади вишуканої архітектури.

Арковий проїзд в наш час зачинений тяжкими металевими стулками дверей із додатковою прохідною хвірткою в тій, що ліворуч. З боків його фланкують два масивні пілони, прикрашені фільонками і завершені розкріпованими карнизами складного профілю. У півциркульних нішах ззовні пілонів розташовані по дві пари колон з капітелями композитного ордера. Над ними протягнута розлога дуга із замковим каменем.

У тимпані – полі між аркою проїзду і вищою дугою – в медальйоні міститься барельєфний герб замовника будівлі, митрополита Заборовського. Це серце, що палає, на котре згори накладений прямий грецький хрест із трилисникам конюшини на кінчиках. Такий ще називається конюшиновим.

Увінчує браму грандіозний фронтон – ключова ознака архітектурного спадку владики Рафаїла. І його ж духовні регалії встановлені тут по центру композиції в овалі: митрополича корона-митра з панагією над схрещеними пальмовими гілками.

Химерного обрису начілок складається із меншого, завершеного шпилем із сонечком-рипідою, фронтончика і просторого нижнього фігурного тла. Його усе суцільно, крім згаданих раніше митрополичих символів, заповнює ліпний рослинний орнамент. Білий на блакитному тлі, він схожий на сплеск морської хвилі, що розряджається бурхливою піною. Листя аканта, квіти, виноградні грона, равликоподібні волюти й окремі раковини – все це сплітається у єдиній довершеній гармонії.

Виступи в місцях стиків стін виділяються згори п’єдесталами, на яких встановлені шишки-пінії – символи безсмертя і відродження. Дві з них особливо помітні над маскаронами, що причаїлися у луках обабіч медальйону. Ці опуклі і манерні лики, що ніби дражняться висунутими язиками – одна з найбільш унікальних прикрас брами. За пластикою дана скульптура вказує, можливо, на її авторів, Івана і Степана Стобенських. Ці майстри з Жовкви оздоблювали в той самий період дзвіницю Софії, тож, дуже схоже, що працювали і над оформленням воріт.

Ініціатором масштабних реставраційно-будівельних робіт на території подвір’я київського кафедрального собору наприкінці першої половини XVIII століття виступив Рафаїл (Заборовський). Протягом попереднього десятиліття свого правління він спромігся повернути своїй єпархії статус митрополії. Після того ж, як у 1744 році уславлений ієрарх приймав у себе в гостях в Києві царицю Єлізавєту і її морганатичного чоловіка Олексія Розумовського, всі омріяні ним будівельні задуми нарешті отримали щедре фінансування.

Великий меценат освіти і шанувальник мистецтв, Заборовський поволі перетворив свій будинок при Софії на справжній палац. Наслідком цього стала переорієнтація головного його фасаду від стародавнього храму в бік щойно розбитого нового митрополичого саду. Це, в свою чергу, спонукало вибудувати з цієї ж сторони і новий ефектний в’їзд.

В цей самий час до реконструкції монастирської дзвіниці був залучений давній соратник владики у царині зодчества, німецький архітектор Йоган-Ґоттфрід Шедель. Судячи з усього, саме він став тим спеціалістом, який переніс на папір, а потім в втілив у життя вигадану отцем Рафаїлом західну браму обителі. По суті то була справжня тріумфальна арка, яка у віках мала закарбувати пам’ять про її натхненника.

Завершено спорудження видатної будови було орієнтовно 1746 року, незадовго до спочину Заборовського. За призначенням брама функціонувала наступні майже вісім десятиліть. У 1819 році київський міський архітектор Андрій Меленський зафіксував у обмірних кресленнях її східний фасад. Після цього, волею, вочевидь, митрополита Євгенія (Болховитінова) всі стіни брами з боку двору кафедри розібрали. Отвір проїзду заклали цеглою і, як і решту мурів, потинькували.

Все XIX століття шедевр Шеделя і Заборовського лишався практично недоступним для широкого загалу. Про нього майже не згадується ані в періодиці, ані в путівниках. Ймовірно, на браму знов звернули увагу, коли у 1900-х роках у Георгіївському провулку почалася активне будівництво багатоповерхових прибуткових будинків і пізніше комплексу клініки.

Ранні світлини чарівної пам’ятки фіксують її у стані відносної занедбаності. Схована за дерев’яним парканом, вкопана на чверть у землю, затулена деревцем та із пошкодженим митрополичим гербом – такою вона була віднайдена передовими дослідниками старовинної української архітектури. Оцінивши важливість цієї будови у загальнонаціональному контексті, про неї починають писати вітчизняні мистецтвознавці. Зокрема, після подій української революції у своїх роботах її згадують Георгій Лукомський, Костянтин Широцький і Федір Ернст.

Першу реставрацію фасаду пам’ятки у 1920-х роках проводить Василь Кричевський – один з батьків-засновників Українського Архітектурного Модерну (УАМ-у), ініціатор створення Української Академії Мистецтв і пізніше Київського архітектурного інституту. Як видно з його малюнків тої пори про початковий об’єм брами він чи-то не знав, чи свідомо ним нехтував, лишаючи при потенційному розкритті проїзду лише одну, фасадну площину конструкції.

На межі 1930-х років стосовно брами розгортається яскрава літературна баталія. Поет Микола Бажан у своєму циклі «Будівлі» вбачає в ній дотепний об’єкт докору гетьманатові Павла Скоропадського. Як про уособлення спадковості Мазепинської Гетьманщини про неї він каже:

Підніс,

як пожаданний келих,

Широку браму в вишину,

Широку браму, грішну і земну,

Мов круглий перстень на руках дебелих.

 

І творчий хист,

що не втомивсь,

не вистиг,

Снопи принадних зел на камені поклав,

Як груди дів,

гарячих і нечистих,

У шпетних ігрищах уяв.

 

Так щедро кинув семенасту брость,

Як звик на ложе кидати коханку,

Що зна любовний піт,

важких запліднень млость,

І ситий сон,

і спрагу на світанку.

На що інший митець слова, Микола Зеров, невдовзі йому парує:

 

Ні, не бундючний, ситий гетьманат,

Не багатир — полковник череватий, —

ЇЇ поставив очі чарувати

Смиренний рясофорний меценат.

 

Намігся він, замість жебрацьких лат,

Убрати гору в золото й шарлати,

І кутодахі виросли палати

Серед поліських гонтом битих хат.

 

Наук любив він сяйво щирозлоте

І школам оддавав свої турботи,

І був світильник щедрий і благий.

 

В дні займанщин, хижацькі і брутальні,

Святительську пишноту панагій

Він забував для книг і готовальні.

 

Для Зерова ця будівля стає символом розвиненої культури доби бароко, а її замовник, митрополит Рафаїл, трактується як протектор української культури.

Водночас Брама Заборовського стає постійним предметом уваги художників. Її графічний образ стає вдалим тлом для численних афіш українських мистецьких виставок 1920-х років. Малюнки з нею публікуються в улюбленому виданні київських футуристів, журналі Глобус. Володимир Розенталь використовує її для своїх екслібрисів, а мюнхенський журнал Арка у 1940-х роках бере її обрис собі за логотип.

Після II світової війни український архітектор, професор  Яків Штейнберг проводить ретельне обстеження старовинної споруди, замальовує її в деталях і виконує роботи із загального опорядження. У 1957 році і під керівництвом Миколи Кресального, директора Софійського заповідника, проводяться значні археологічні розкопки, які дозволяють встановити первісні планування та вигляд брами.

Протягом 1982 – 1983 років відбулися додаткові дослідження пам’ятки, на підставі яких, враховуючи усі попередні відомості, архітекторка-реставраторка Раїса Бикова представила проект реставраційного відтворення всіх її втрачених частин. Тоді коштів на реалізацію задуму не вистачило, однак напрацювання авторки лягли у основу відновлення будівлі вже на початку XXI століття.

Брама Заборовського у 1990 році в комплексі ансамблю Софії Київської була занесена до списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. За десять років архітектор Василь Безякін додатково скоригував концепцію Бикової і впродовж 2007 – 2009 років споруду, задля забезпечення її архітектурної цілісності, відбудували у первісному вигляді.

Стіни викладеного з цегли на вапняному розчині чолового фасаду були тиньковані. Деталі промальовані білим кольором, тло фарбоване блакитним, шпиль і опорядження митри зроблені золотими. До оригінальної частини було доєднано мурований одноповерховий, прямокутний в плані об’єм, із довжиною стін: 16,5 метрів з півночі на південь і 13,5 метрів зі сходу на захід. З боків проїзду знов з’явилися приміщення, які у давнину слугували кордегардіями.

Над східним фасадом височить новий фронтон, який майже повторює силует старовинного. Однак, його не заполоняє вигадлива ліпнина. Натомість, прикрасами слугують аркові і овальні ніші, шість півколонок коринфського ордеру і восьмикінцева зірка згори. На двосхилому мансардному даху влаштовані вікна-люкерни. Всі відтворені фасади брами членують пілястри і прикрашає лаконічна віконна лиштва із сандриками.

Від завершення будівництва і до тепер у перекритих склепіннями приміщеннях колишніх кордегардій розташовуються  експозиційні зали Софійського заповідника. Тут дія як постійна демонстрація предметів музейної колекції, так повсякчас проводяться і різноманітні тематичні виставки, а також інтерактивні заходи для дітей.