Доля цього не найвідомішого, мабуть, храму столиці – справжній трилер. Від обставин його появи, більш ніж три сотні років тому, і до вельми непростого сьогодення. Не минало ще п’яти десятиліть поспіль, аби ця будівля не зазнавала значних ушкоджень і страждань. Та, водночас, строката історія сприяла формуванню її справді неповторюваного архітектурного вигляду. Як уважніше приглядатися крізь тиньк і побілку до деталей пам’ятки, то віднайдемо в її обрисах винятковий синтез українського бароко із пізнішими виявами класицизму й історизму.

 

Однак, чи не більш визначним культурним феноменом за давнє мурування церкви є її сучасний модерністський розпис інтер’єрів.

По втраті раніш значної частки всієї попередньої внутрішньої оздоби новий живопис було створено талановитими українськими митцями в останнє десятиліття XX століття. Найбільший внесок в розробку іконографічної програми здійснив видатний вітчизняний художник, майстер монументально-декоративного оформлення, професор Національній Академії Образотворчого Мистецтва і Архітектури України Микола Стороженко. Роботи в храмі Миколи Притиска називають вершиною його творчості.

В них Стороженко, після багатолітніх пошуків, звернень до візантійської і давньоруської традицій, нарешті прийшов до істино національного стилю – українського бароко. Виконані на стінах і стовпах образи тут сповнені емоційності й життя, та водночас не позбавленні й новаторського авторського бачення. Особливо вражаючою видається композиція Пантократор-Вседержитель у головній бані. Унікальним для християнського світу є те, що вона поєднує зображення  Святої Трійці – Бога Отця, Бога Сина і Святого Духа – із гуртом архангелів – Гавриїлом, Михаїлом, Рафаїлом й Уриїлом.

На жаль, в наші дні розписи, виконані у техніці левкасу і холодної енкаустики, поволі руйнуються. Без належного догляду та реставрації, фарба деінде все частіше лущиться й відходить від поверхонь. Тож, наразі ризик втратити цілісний шедевр одного з останніх виявів українського необарокового стилю лишається вкрай високим.

Поява першої дерев’яної Микільської церкви на місці нинішньої датується дослідниками, що найраніше, аж серединою XVI століття – коли вважати, що в Описі київського замку 1552 року йдеться не про якийсь інший однойменний храм. Зважаючи ж на розташування цього Миколи неподалік тодішнього річища Глибочиці логічною видається і пов’язана з тим версія назви: мовляв, Притицька церква знаходилася біля місця притики, тобто причалу, купецьких і рибацьких човнів.

Існує і романтичніша легенда про найменування цієї подільської святині, зазвичай більш люба киянами. Вона каже про злодія, який однієї ночі, нібито, забрався до храму його грабувати, а коли вилазив назад на вулицю, був притиснутий на місці самим святим Миколою. Точніше, іконою з його ликом. Втім, вже у другій половині XIX століття знаний дослідник Києва, історик Микола Закревський, наводив такий свій дитячий спогад старовинної оповідки:

Над вікном, усередині церкви, стояв великого розміру образ Святителя [Миколая]; цвяхи, що підтримували цей образ, від довгого часу і від вогкості, проіржавіли; варто тільки було доторкнутися до образу, і той негайно впав би; так і сталося. Пограбувавши церкву, злодій вилазив уже через вікно, але мішком, в якому він тягнув вкрадені речі, зачепив за ікону. Всім своїм тягарем вона обрушилася на нього і справила сумне і настільки сильне враження на святотатця, що він тут же від страху помер. Наступного ранку зняли з вікна охололий труп із мішком у руці. Причина була очевидною. Справді відбулося диво, але звичайним чином. Хіба Провидіння небесне не оточує нас щохвилини дивними чудесами у своєму творінні, які відбуваються природним, але для нас рішуче незрозумілим чином?

Найдивовижнішим припущенням щодо первісної дерев’яної церкви Миколи Притиска є те, що вона, можливо, досі певним чином існує. Справа в тому, що коли храм на Подолі вирішили замінити мурованим, то матеріали від його попередниці перенесли у верхнє місто. Наново церкву зібрали на розі теперішніх вулиць Великої Житомирської та Володимирської, й освятили на честь Йоана Златоуста. Вона простояла тут до 1859 року, доки на цьому місці не вирішили поставити будівлю релігійно-освітнього товариства. Натомість, давній дерев’яний храм переправили в село Гавронщина, нині Макарівського району Київської області. І чи загинув він остаточно там у радянські часи, чи у вкрай видозміненому вигляді зберігся досі – тема потенційного дослідження.

Зведення цегляної Притисько-Микільської церкви відбулося в добу Мазепинської розбудови Києва. Показово, що на межі XVII – XVIII століть до парафії цього храму, крім інших подільських патриціїв, належав і близький соратник гетьмана – двоюрідний брат його матері й тогочасний київський полковник Костянтин Мокієвський. Також у цьому приході тоді перебував і уславлений своїм меценатством київський сотник Сава Туптало, батько славнозвісного митрополита Дмитра (Ростовського). Власне, в його кам’яниці, що знаходилася в суміжній із церквою садибі, потім ще довго діяла парафіяльна школа.

Надійних свідчень, чиїм точно коштом було зведено новий храм Миколи Притиска, наразі не віднайдено. В джерелах згадується хіба певний міщанин Петро, на прізвисько Залізний Грош. Проте, існує переконливе припущення, що він або міг бути родичом, або ж і сам ототожнюється із київським бургомістром Тарасом Залізнякою-Грушею. Останній, принаймні, фігурує у літописі Самійла Величка за 1704 рік. До всього цього, в архівах зберіглася довідка, що у церковному приділі Козьми та Даміана був покладений дарований митрополитом Варламом (Ясинським), ще одним видатним сподвижником Івана Мазепи, антимінс – плат із зашитою часточкою святих мощів.

 

В підсумку, скупчення даних вказує на те, що нинішню сакральну будову почали мурувати після 1695 року і закінчили до 1707 року.

Нинішня церква, а точніше її раннє ядро, – взірець наслідування майстрами Гетьманщини зрілої традиції українського дерев’яного зодчества. Відповідно до неї маємо однобанну, хрещату у плані будівлю, із гранчастими раменами та прямокутними господарськими приміщеннями у кутах. Західне відгалуження є трохи більш видовженим за три симетричні інші. В ньому влаштовані хори, сходи на які тепер розташовані у північно-східному відділі пізніше доданої дзвіниці.

Стіни, склепіння і фундаменти храму викладені з цегли на вапняному розчині. Ззовні поверхні тиньковані й побілені. Баня початково була вкрита ґонтом. Двозаломна, грушоподібної форми, вона встановлена на масивний восьмигранний світловий підбанник, що спирається на чотири стрілчасті підпружні арки.

Зовнішній декор церкви, як для доби бароко, гранично лаконічний. Рамена з кожного боку, окрім західного, прорізають по три отвори видовжених аркових вікон. Їх по контурах окреслює скромно профільоване обрамлення. Наріжжя граней прикрашають безордерні пласкі пілястри з перехватами. Під дахом храм опоясує розкріпований карниз. Із західного боку, де колись мала бути оригінальна портальна група, а тепер зроблено перехід до дзвіниці, здіймається гостроверхий причілок. Його урізноманітнюють аркові ніші під ікони і кілька ліпних квіточок.

І хоча оформленню споруди притаманна сувора стриманість, завдяки гармонійним пропорціям, вдалому просторовому розташуванню і стрункій статурі, сприймається вона дійсно урочисто. В інтер’єрі простір розкривається вільно у вертикалі, що також вкрай потужно працює на споглядача.

Високі циліндричні склепіння над раменами, ще вища над ними баня на світловому барабані – все всередині храму задіяно задля створення ефектної обстановки. Лишається тільки уявляти, якої краси внутрішній оздобі додавали втрачені тепер автентична керамічна підлога, різьблений іконостас та барокові розписи. Нині розкриті поодинокі фрагменти живопису XVIII століття можна помітити на стінах північного рамена.

Більшість початкових прикрас церкви загинули ще в подільській пожежі 1718 року. Після цієї халепи будову так-сяк відремонтували і продовжили в ній богослужіння, та наступні три десятиліття стан її лише погіршувався. Український історик й освітній діяч XIX століття, священник Петро Лебединцев так описує тогочасний занепад храму:

Бабинець тріснув, стіни його на половину обрушилися, з бані постійно випадали цеглини, над престолом було протікання, по всій церкві тріщини, крізь які проривався сніг, дощ, вітер. Причиною такого запустіння служило те, що досі церква ця не мала старости і не було кому взяти на себе турботи по збору пожертвувань, яких завжди могло бути достатньо, оскільки в приході цьому жили найбагатші і найвельможніші міщани Київські, через що він вважався першим в місті.

І справді, неподалік описуваної церкви жили тоді такі її видатні парафіяни, як війти Биковські, купці Рибальські й Тихоновичі, родини знаменитого київського проповідника Івана Леванди та золотарі Атаназевичі і Равичі. Власне, Іван Равич, знаний український ювелір, після 1748 року обирався тут таки церковним старостою. Що цікаво, зятем сестри його дружини [вибачте на складній комбінації, але як вже є] був Іван Григорович-Барський – найвидатніший вітчизняний зодчий пізньобарокового періоду . Він-то і склав проект, згідно якого до 1754 року Притисько-Микільський храм поновили. Під час цих робіт покриття бань і дахів були замінені на бляшані, наново вимурувано підбанник й ледь не від фундаментів піднято стіни західного рамена.

У 1789 році перед головним вхідним порталом святині звели дзвіницю із теплою церквою Стрітення. В принципі, її слід розглядати, як окремий архітектурний об’єкт. Позаяк від старовинного оригінального об’єму вона стилістично значно відрізняється. В її випадку маємо рідкісний зразок переходу від естетики бароко до класицизму. Обставиною, що фінально вплинула вигляд цієї вежі, стала велика нищівна пожежа на Подолі 1811 року. Тоді містяни у давній храми зносили для порятунку свої речі. Ті часто вже тліли, а зібрані разом всередині – лише краще розгорілися. Кінець-кінцем, крім мурованих стін решта будівлі була випалена вщент.

Проект відновлення церкви склав головний архітектор міста Андрій Меленський. Показово, та свій затишний особняк він звів зовсім поряд – на куті вулиць Костянтинівської і Хорива. Згідно здійснених зодчим до 1820 року перебудов дзвіниця отримала звичний нам другий ярус. Квадратний у плані, зі зрізаними наріжжям. Зусібіч в його стінах прорізані великі аркові отвори, які обрамляє лиштва зі смужками ліпленого рослинного орнаменту. Наріжжя ж цього рівня фланкують масивні пілястри спрощеного тосканського ордера. Увінчує вежу приземкуватий класицистичний купол.

Наступного десятиліття навколо нижнього поверху дзвіниці було вимурувано невисоку прибудову, що складається з окремого вхідного тамбуру і додаткових приміщень теплого храму. Тамбур отримав закруглені наріжжя і трикутний фронтон над головним входом. Вікна у цій добудові значно менші, ніж в решти фасадів. Вони мають лучкові завершення і членуються широкими фільончастими лопатками. Згори під дахом тягнеться спрощеного профілю карниз. Присадкувате приміщення теплої Стрітенської церкви формують чотири масивні пілони дзвіниці, з’єднані між собою широкими арками. Таким чином її перекриває єдине хрещате склепіння, простір під котрим відчувається доволі тісним.

У 1833 році київський художник Олександр Суховєєв наново розписав храм. Серед створених ним  “сухими фарбами” чотирнадцяти композицій відомими нині є ті, що у притворі: Нагірна проповідь – на південній його стіні; Іоанн Хреститель на Йордані – на північній, Одне з чудес святого Миколи – на західній і Покрова Богородиці – у склепінні.

4 квітня 1866 року під час прогулянки імператора Алєксандра II у Санкт-Петербурзі Літнім садом в нього з натовпу вистрілив дехто Дмітрій Каракозов. Однак, не вдало – в момент замаху руку нападника перехопили і відвели. В пам’ять про той порятунок царського життя 1868 року до південного фасаду церкви Миколи Притиска у Києві було прибудовано окрему каплицю. З усіх пізніших добудов вона естетично вибивається із загального образу найбільше. Схожі на кокошники кілеподібні арки в обрамленнях ніш під ікони обабіч дверей і у гостроверхому фронтоні – яскрава ознака суто псевдоросійського смаку.

Упродовж 1880-х років значні зміни в облаштування церкви вніс тодішній київський єпархіальний архітектор Володимир Ніколаєв. З південного й північного боків первісного ядра він спорудив одноповерхові вхідні тамбури. Вирішені в дусі історизму, вони оздоблені пілястрами, подібними до наявних на давніших фасадах, однак завершуються ускладненими трилопатевими щипцями, притаманними вже московським архітектурним смакам. Також у ті роки задля обігріву приміщень храму всередині були встановлені чотири кахляні груби, опоряджені цеглою Межигірського виробництва. Донині вони не зберіглися. Й ще, за Ніколаєва над головним входом, що веде крізь дзвіницю, влаштували коване металеве піддашшя, а стару дерев’яну огорожу замінили цегляною.

На межі XIX – XX століть інтер’єри поновили і доповнили новими розписами. Зокрема, під керівництвом малярного майстра П[авла] Давиденка були написані на основних підпружних арках квітчасті орнаменти у візантійському стилі. Дещо згодом київський художник Георгій Крушевський оформив рослинними орнаментами Стрітенську теплу церкву в дзвіниці. У створених в той час нових композиціях явно простежується вплив стилістики живописного оформлення Володимирського собору, над яким працювали здебільшого видатні російські митці.

На відміну від більшості київських храмів із остаточним встановленням в Києві більшовицького режиму на початку 1920-х років церква Миколи Притиска закрита не була. Коли ж 1934 року радянська окупаційна адміністрація переїхала з Харкова до Києва (і по унеможливленню служити у колись головному православному соборі Подолу – Успіння Богородиці Пирогощі) саме сюди була перенесена кафедра Української автокефальної православної церкви. До червня 1935 року тут правив її очільник, митрополит Іван Павловський. Тоді храм все ж таки у вірян відібрали. Владика мусив переїхати до Черкас. Втім, за кілька років його все одно заарештували і згодом, чи-то в Білгородській області на російській території, чи-то аж в Казахстані, стратили.

В роки другої світової війни богослужіння в храмі поновилася. Втім, тоді ж будівля була значно пошкоджена: руйнувань зазнала головна її баня, а в стінах і склепіннях з’явилися тріщини. В аварійному стані церква простояла кілька наступних десятиліть. За проєктом архітекторки М. Александрової між 1956 і 1958 роками верхи полагодили. Та під приводом необхідності проведення більш ґрунтовних ремонтних робіт в січні 1960 року храм у парафії вилучили кінцево. Однак, із відновленням не квапилися, а в стінах святині розмістили склад Укркниготоргу.

На початку 1980-х років у церкві вирішили відкрити Театр поезії. Задля цього архітекторки Зінаїда Нестеровська і Ніна Селіванова розробили спеціальний реставраційний проект. Будівничі взялися до справи, та в розпал робіт сталася катастрофа. 19 травня 1983 року південно-західний пілон храму обвалився. Це зумовило подальшу руйнацію підбанника і частково зовнішніх стін. Причиною аварії тоді назвали підняття ґрунтових вод і пошкодження підмурків будови.

На усунення пошкоджень, зміцнення фундаментів й інші протиаварійні заходи знадобилося майже десятиліття. Протягом цього часу були проведені додаткові дослідження. Зокрема, й мистецтвознавцем та реставратором Михайлом Дегтярьовим. Тоді були виявлені підмурки дерев’яної церкви XVI століття й більш точно визначено час будівництва цегляного храму. Одначе, через тривалу занедбаність приміщень чимало ще вцілілих на той період у них розписів втратили.

У 1990 році служба в церкві Миколи Притиска поновилося. Спочатку вона використовувалася парафією Української автокефальної православної церкви, потім перейшла до юрисдикції Української православної церкви Київського патріархату, а від 2919 року – до Православної церкви України. До Миколи Стороженка відновленням храмових розписів займалися художники В[олодимир] Полунін та Євген Чернокозенко. За проектом архітекторки-реставраторки Н. Селіванової був створений новий триярусний іконостас, стилістика якого поєднала риси українського бароко в єлизаветинського рококо.

Сьогодні державним історико-архітектурним заповідником Стародавній Київ ініційовано безіменний простір навколо церкви Миколи Притиска по вулиці Хорива зробити площею, облаштувати на ній громадський пішохідний простір і найменувати її на честь славетної родини Тупталів. Цю ідею ще у 2021 році висунув дослідник Ігор Полуектов. Що ж до стану самого храму, то він наразі незадовільний: тиньк в багатьох місцях полущений, сходить фарба із бані і головне – на очах руйнуються розписи в інтер’єрі.

 

Текст – Георгій Кравець