Ошатні грушоподібні бані храму, що виринають з-за крон дерев на високому пагорбі, складно не помітити із запруджених міських автомагістралей. Зокрема, од вулиці Олени Теліги й Подільського узвозу. Невдовзі виповниться дев’ятсот років відтоді, як по захопленню стольного граду Русі чернігівський князь Всеволод заклав тут, на краю урочища Дорогожичі, монастир на честь свого небесного покровителя – Кирила Александрійського. Після смерті фундатора князева вдова, Марія Мстиславівна, звела в обителі потужну муровану церкву. Втім, свого нинішнього впізнаваного вигляду будова набула набагато пізніше – в добу панування українського бароко.
Краєвид на Кирилівську церкву із Подільського узвозу
Первісна Кирилівська церква – це хрестовокупольний, шестистовпний, тринавовий храм, який мав одну єдину баню й закомарні (аркові) перекриття, що формували виразні напівкруглі завершення всіх фасадів. У плані він на загал не змінився й досі це прямокутник, витягнутий за віссю Захід-Схід. На середину XII століття святиня була зразком нового напрямку давньоруського зодчества, котрий склався під явним впливом віянь романської архітектури.
Макет Кирилівської церкви, вигляд у XII-XIII ст..
Кілька століть по монголо-татарській навалі храм, найімовірніше, простояв почасти пусткою. Коли ж наприкінці XVI століття у підніжжя схилів на околицях Києва стали селитися запорізькі козаки й ставити тут свої курені (завдяки чому місцевість отримала назву Куренівка), вони організували при стародавньому монастирі свою православну парафію. Починання запоріжців підтримав й тодішній київський воєвода, славетний князь-меценат Василь Костянтин Острозький. На його прохання з Острога прибув священник Василій (Красовський-Масло) на прізвисько Чернобровка. Він очолив обитель, розпочав на її території значні відновлювальні й будівельні роботи, а Кирилівську церкву пересвятив на честь Святої Трійці, що, вочевидь, більш резонувало із козацьким світоглядом.
Південний портал Кирилівської церкви із зондажем давньоруської кладки
Протягом першої половини XVII століття в монастирі були зведені дерев’яні келії, трапезна палата й огорожа. Давньоруський храм тоді знано відремонтували. Він отримав нові циліндричні склепіння і завершення центральної бані. Також були потиньковані і побілені фасади будівлі, а всередині встановлено видатний різьблений п’ятиярусний іконостас. Всього тоді облаштували три престоли: на честь Архангела Михаїла, Святої Трійці і Святого Кирила.
Кирилівська церква
Кирилівський Свято-Троїцький монастир було значно пошкоджено в липні 1651 року, коли Київ захопило військо литовського гетьмана Януша Радзивілла. Тож, кілька десятиліть він чекав на чергове відродження. В 1681 році чернечу братію очолив український дипломат, громадський і церковний діяч єврейського походження, Інокентій (Монастирський). За його ігуменства обитель пережила час свого найвищого розквіту. Їй належало чимало заміських володінь, а також підпорядковувався багатий Ржищівський монастир з усіма угіддями. Кирилівська церква нарешті почала вдягатися у барокові шати:
Портрет ігумена Інокентія (Монастирського) в Кирилівській церкві, кінець XVII ст.
На межі XVII й XVIII століть доля Кирилівської церкви виявилася тісно пов’язаною із славетним козацьким родом Туптал. Саме у місцевій обителі 1668 року вирішив присвятити життя Богові сімнадцятирічний випускник київського колегіуму, Данило Туптало. Він прийняв тут чернечий постриг від свого вчителя, Мелетія (Дзика), й наступні вісім років перебував серед монастирської братії. Вочевидь, за цей час в новоявленого отця Димитрія кінцево сформувалися навички видатного богослова і проповідника. Пізніше, протягом першої половини 1697 року, вже знаний, як учений, письменник й на загал блискучий інтелектуал своєї епохи, він служитиме у рідній обителі ігуменом. Та не минуло й п’яти років, як російський цар Пьотр I відправив цього яскравого діяча митрополитом у далекий сибірський Тобольськ й лише потім, зауваживши на його слабкий стан здоров’я, перевів Димитрія до менш суворого кліматично Ростова.
Образ святого Мелетія Антіохійського у бронзі, встановлений на північному фасаді Кирилівської церкви 2021 р.
Батько знаменитого священника, Макарівський сотник Сава Туптало, у березні 1686 року поховав у Кирилівській церкві свою дружину, Марію Михайлівну. Відтоді він став ктитором храму, а також, оселившись на Подолі, почав надавати чималі кошти на розвиток Києво-Могилянської академії. Упокоївся шанований киянами благодійник 1703 року на сто четвертому році життя. Покладений був поряд із жінкою (ліворуч від дверей, що ведуть на хори стародавнього храму). Згодом спокій тут віднайшли й доньки Сави, також відомі своїми праведними чернечими життями і меценатством.
Портрет Сави Туптала в Кирилівській церкві, художник Олександр Ольхов, 2021 р.
Окрім Туптал покровителем Кирилівської обителі протягом десятиліття, між 1687 – 1697 роками, виступав очільник Війська Запорізького, гетьман Іван Мазепа. Завдяки його внескам монастир перетворився на другий за багатством і значенням в країні, як вказують деякі джерела, поступаючись у статках лише Києво-Печерській лаврі.
Ліпний декор вікон Кирилівської церкви
Кирилівська церква сильно постраждала в час великої монастирської пожежі 1734 року. Над проектом її оновлення, як і всього комплексу, залучили працювати одного з найбільш професійних майстрів стилю українського бароко – архітектора Івана Григоровича-Барського. Впродовж 1748 – 1760 років під його керівництвом були споруджені дзвіниця, трапезна, нові брама обителі й стіни із вежами. По завершенню робіт домонгольський храм остаточно змінив свій раніш аскетичний характер на легкий і грайливий:
Фронтон Кирилівської церкви
Через впроваджену російською імператрицею Єкатєріной II секуляризацію Кирилівський Свято-Троїцький монастир 1786 року було ліквідовано. На його території влаштували інвалідний притулок. Від 1806 року тут почали діяти богоугодні заклади, які згодом отримали статус міської лікарні для душевнохворих. В ті часи барокові розписи інтер’єрів церкви було знищено – стіни зсередини тинькували і побілили.
Образ Богоматері в Кирилівській церкві, художник Іван Їжакевич, 1880-і рр.
У 1880-х роках в Кирилівській церкві відбулися очолювані російським мистецтвознавцем Адріяном Праховим так звані ремонтно-реставраційні роботи. Почалися вони із фактичного руйнування старовинного іконостасу (імовірно, єдиного ренесансного в Києві, який зберігався доти). Конструкцію розібрали й частину її перенесли до сусідньої дзвіниці, а нижні яруси продали церкві села Нижча Дубечня, тодішнього Остерського повіту Чернігівської губернії. У 1930-і роки ці будівлі і все їхнє начиння нещадно було знищено більшовиками.
Образ Космосу, художник Врубель, кінець ХІХ ст.
Що ж до Кирилівського храму, то деякі віднайдені в ньому під час робіт кінця XIX століття стародавні фрески просто знов навели олійними фарбами. На загал над новим оформленням інтер’єру працювали тоді викладачі й учні Київської рисувальної школи Миколи Мурашка, серед яких був, наприклад, видатний український живописець Іван Їжакевич. Трохи згодом значну частину розписів доручили виконати російському художнику Михаїлу Врубелю. Замість давнього іконостаса при участі Прахова було споруджено мармурову передвівтарну перегородку з іконами.
Стела на вході до Кирилівської церкви
Кирилівську церкву кінцево закрили при радянському режимі 1929 року. В її стінах почав діяти музей. Відтоді тут було проведено чимало архітектурно-археологічних досліджень. Нині храм входить до складу Національного заповідника «Софія Київська».
