Зі збережених, це найстаріша на наших теренах будівля, спеціально спроектована для українського навчального закладу. Вона з’явилася на межі XVII і XVIII століть, коли старий Могилянський колегіум нарешті, стараннями гетьмана Івана Мазепи, остаточно затвердив за собою статус вищої школи. Відтоді і впродовж наступних ста років крізь її класи пройшла практично вся національна еліта – культурна, наукова і політична. І немає, мабуть, понині такої сфери життя в Україні, провідної ролі у формуванні котрої свого часу не відіграла дана фундація.

Зображення елегантної і вишуканої споруди мазепинського корпусу прикрашає сьогодні реверс банкноти номіналом у 500 гривень. Що, ніби-як, засвідчує надважливе її суспільне значення. Однак, серед широкого загалу українців пам’ятка лишається переважно зовсім невпізнанною, оскільки в наші дні мало кому щастить потрапити на подвір’я НаУКМА* і хоч раз у житті на власні очі побачити цю унікальну архітектурну дивовижу.

На згаданій банкноті будову показано з південного боку – парадного фасаду, що початково був обернений до головного храму Києво-Подолу, величного Богоявленського собору (знищеного у 1930-х роках). І фасад цей, у порівнянні із актуальним станом, має помітні відмінності:

• тепер замуровані ефектні аркадні галереї двох ярусів – відкрито;
• баня конґрегаційної церкви виситься на додатковому стрімкому підбаннику;
• весь дах, типово для української барокової традиції, має два заломи;
• і на горищі розміщені виразні вікна-люкерни.

Втім, первісно будинок академії був одноповерховим і значно скромнішим. Щоправда, коли саме, ким і в якому безпосередньо вигляді він був задуманий, наразі точних свідчень дослідники не мають. Наявні ж ранні його змалювання на естампах – про що йтиметься далі – лише додають плутанини.

Найімовірніше, новий корпус почали зводити в останнє десятиліття XVII століття. Водночас із заміною дерев’яної соборної церкви Братського монастиря на монументальний мурований храм. Його також будували з цегли, і, вочевидь, також особистим коштом Івана Мазепи. Саме тоді ж, 1694 року, освітня установа отримала першу царську грамоту, від Івана V, на підтвердження статусу академії. Раніше, ще у Гадяцькому трактаті 1658 року, ступень вищої школи, на рівні Краківського університету, погоджував і польський король.

Впізнавану будівлю – в один ярус, із рядом однакових арок перед галереєю, ґанком-ризалітом із чудернацьким фронтоном і двозаломною покрівлею – бачимо на гравюрі-мідьориті невідомого автора, присвяченій митрополитові Йоасафу (Кроковському). Котрий між 1690 і 1697 роками двічі посідав посаду ректора Могилянської академії.

Мазепинський нижній поверх корпусу візуально нескладно виокремити і в наш час. Його тектоніка явно важча і суворіша, ніж у пізніших горішніх добудов. Складається він з дев’яти перекритих склепіннями прямокутних у плані приміщень, розташованих у ряд. В місцях прилягання поперечних стін, товщина яких складає біля 1,3 метрів, на фасадах виділяються широкі лопатки.

Із двору все ще проглядається приземкувата аркада стрілчастих абрисів, за якою розташована галерея із входами до класів. По дві кімнати із вузькими сіньми між ними розподілялися раніше наступним чином:

• з заходу були класи інфіми та фари;
• у центрі – граматики та синтаксими;
• зі сходу – поетики та риторики.

Віконні прорізи зі сторони вулиці мають доволі лаконічне обрамлення: лише злегка їх лиштва і трикутні сандрики розкріповані. Деякі з вікон тут, подібно до всіх арок південного фасаду, також лишаються замурованими. Та якщо потрапити у закриту нині галерею, варто звернути увагу на оформлення вікон всередині. Подібно до рідкісних аналогів у Києво-Печерській лаврі і Софійському соборі вони вирізняються оточенням фігурних півколонок і карнизиків – елементів, зазвичай привнесених до Гетьманщини з Північного Сходу.

Припустимо,  будівничим корпусу, як і сусіднього Богоявленського собору, був зодчий Йосип Старцев, запрошений київським кліром з Московії. Також, існує версія, ніби він лише розробив пізніший план розширення академії. Принаймні, двоповерховою, із рядом невеликих пузатих колон на другому ярусі і потужними мансардними надбудовами вона постає на знаменитій гравюрі Івана Щирського – тезі, присвяченій видатному діячові українського просвітництва і тодішнього очільникові Могилянки, Прокопію Калачинському.

Після поразки шведсько-українського війська московитам під Полтавою 1709 року академія на кілька десятиліть опиняється у стані невизначеності. Спочатку її очолює палкий прихильник царя Пєтра I, видатний ідеолог свого часу (проросійської орієнтації), Феофан Прокопович. Він укладає нові навчальні курси і навіть пише п’єси для постановки на тутешніх підмостках. Та вже його наступник, Сильвестр (Пиновський), мусить впровадити у закладі відчутні кроки до зросіщення. Зокрема, латину відтепер мають викладати російською мовою і за відповідного тлумачення. До того ж у 1718 році, під час пожежі на Подолі, будови академії зазнають значних ушкоджень.

Зеніт розквіту Могилянської фундації припадає на півтора десятиліття правління на київській архієпископській, а потім і митрополичій, кафедрі Рафаїла (Заборовського) – найвидатнішого культурного й релігійного діяча України XVIII століття. Він, сам вихованець академії, діставшись верхівки духовної ієрархії, одразу огортає alma mater максимальною своєю опікою: спрямовує на її розвиток чималі кошти, залучає найкращих педагогів, розширює освітню програму. Особисто укладає перші в історії прописані академічні правила для викладачів і студентів. Тощо-тощо.

У 1739 році в стінах академії владиці Рафаїлові на його вшанування з нагоди влаштованої тут “публічної вистави з усієї філософі”,  була презентована гравійована теза. Серед інших розбудованих Заборовським в Києві споруд майстер Григорій Левицький-Ніс розмістив також і навчальний корпус Могилянки. І, що помітно, він на той момент вже має практично всі знайомі нам сьогодні обриси.

Над східним торцем, вище доданого другого ярусу, піднімається Благовіщенська конґреґаційна (термін розтлумачимо далі) церква. Типово для української барокової традиції, її баня поставлена на подвійну платформу: четверик із пілястрами, нішами та розкріпованим карнизом і, вище, восьмигранний світловий підбанник. Вікна останнього згори оздоблено грайливим “заборовським” ліпленням. Сама ж мідна, ніби дещо роздута, баня по сторонах світу дивиться віконцями-люкарнами і завершується чудною конструкцією зі світлового ліхтарика й снопа волют під золотою маківкою. Всередині храму з розписів зберіглося кілька композицій XIX століття, роботи над відновленням яких станом на 2026 рік тривають.

Аби отримати правильне розуміння призначення наступного приміщення корпусу, облаштованого за митрополита Рафаїла, необхідно розтлумачити поняття конґреґації. У широкому розумінні – це об’єднання представників певного віросповідання задля спільного відправлення релігійної служби чи церемонії. У Києві студентські конґреґації – братства в ім’я Богородиці – були засновані ще за Петра Могили. Станом на XVIII століття таких гуртів при академії було вже два:

• менша, або молодша конґреґація, що складалася із школярів нижчих класів і
• старша, членами якої були студенти богословського і філософського класів.

Ці студентські організації за рахунок зборів пожертвувань, доброчинних трапез та інші заходів фактично забезпечували учнів засобами для існування

Тож, ініціативою Заборовського по центру другого поверху корпусу, над старим мазепинським підмурком, постала велика зала конґреґацій. З південного фасаду вона отримала вікна у два рівні, через що вся будівля ззовні почала видаватися триярусною. Особливої ефектності композиції додали витягнуті у всю висоту приміщення спарені колони тосканського ордеру, вишикувані вздовж аркади зовнішньої галереї.

У конґреґаційній залі до початку XIX століття проводилися публічні і внутрішньо-академічні диспути. Тут відбувалися захисти дипломних робіт і дисертацій, приймалися випускні іспити. По неділях в залі вивчали катехізис і Святе Письмо, опановували правила відправ, церковного співу і читання. Також в її стінах виступали студентські хори і оркестри, співали півчі канти, а учні молодших класів декламували вірші й діалоги. Тут показували театральні вистави й також урочисто зустрічали поважних гостей. На жаль, первісне оздоблення інтер’єру: західноєвропейські живописні полотна на міфологічну тематику, скульптурні погруддя античних філософів, портрети видатних діячів Могилянки – все це давно втрачене. Зберіглися лише деякі книжкові шафи і меблі  пізніше розміщеної тут бібліотеки духовної академії.

Між Благовіщенською церквою і конґреґаційною залою, у підвищеній частині будови, знаходилися ще й класи богослов’я із сіньми. У пониженому ж об’ємі із західного торця, оберненому вікнами на нинішню Контрактову площу, опинився філософський клас. Зараз на фасаді під ним встановлені меморіальні дошки:

• 1964 року, студентові академії, геніальному українському філософу-містику Григорію Сковороді
• 1992 року, меценатці, фундаторці Київського Братського Богоявленського монастиря і Київської братської школи, Гальшці Гулевичівні;
• 1997 року, Митрополитові Київському, Галицькому і всієї Русі, екзарху Константинопольського патріарха, засновникові колегіуму, Петру Могилі.
• 2008 року, українському композиторові, музиканту і диригенту Артемію Веделю

Окрім всього описаного, варто згадати, що під час реконструкції XVIII століття великі арки першого ярусу були підперті в шелизі (вузькому місці) прямокутними пілонами. Сходи на доданий поверх розмістилися в західній частині відкритої галереї. Приміщення другого ярусу були поєднані по типу анфілади. Їх накрили плоскими перекриттями. Вуличні фасади горішніх об’ємів декорували пілястри, розвинуті карнизні тяги і вигадливе облямування віко, що його склала лиштва чудернацьких обрисів і кудлата рослинна ліпна у сандриках. Увінчав будівлю мансардний двозаломний дах.

Проект масштабної видозміни академічного корпусу склав 1731 року німецький архітектор Йоган-Ґоттфрід Шедель. Згідно деяких наукових припущень, він діяв не лише на замовлення митрополита Рафаїла, але із ним у співавторстві. В будь-якому випадку, заручившись підтримкою гетьмана Данила Апостола, у 1732 році Заборовський відправив пропозиції із розширення споруди до урядуючого синоду РПЦ. На що й отримав схвалення. Цікаво, що абрис на надісланому до Санкт-Петербургу варіанті передбачав явно скромніші роботи, ніж ті, які були зрештою здійснені.

Впродовж другої половини XVIII століття відомо, що майстром Неділкою було замінено на бляшаний попередній ґонтовий дах. Пізніше, у 1780 році, сталася пожежа, яка винищила значну частину академічної бібліотеки. А ще за декаду буря сильно пошкодила баню конґреґаційної церкви, тож її 1790 року Ф. Ігнатенко і А. Васильєв мали лагодити.

Та всі ці природні негаразди тьмяніють, коли зважати на наміри стосовно Могилянської академії, котрі повсякчас виношували імперські деспоти. З нагоди секуляризації (тобто пограбування) монастирських маєтностей, у 1786 році  імператриця Єкатєріна II спробувала скасувати Братську обитель, а вищу школу при ній закрити, перемістивши заклад у вже пониженому статусі до Києво-Печерської лаври. Замість класів у будівлях академії мав розміститися шпиталь. Вважається, що на захист освітньої установи тоді став генерал-губернатор Малоросії, граф Пьотр Румянцєв-Задунайський. Згодом, 1799 року, монастир на Подолі навіть було відновлено у своїх правах.

Кінець-кінцем, за правління улюбленого онука Єкатєріни II, імператора Алєксандра I, Києво-Могилянську академію рішенням синоду РПЦ у 1817 році було остаточно закрито. Ніби-як очікувалося впровадження положень нового статуту, проте того ж року замість старовинного козацького закладу була відкрита звичайна духовна семінарія. Щоправда, за два роки її все ж таки підвищили до статусу академії.

В той час будівля староакадемічного корпусу все ще стояла спустошеною після страшної Подільської пожежі 1811 року. Імперії знадобилося більше тринадцяти років, аби спромогтися розпочати її поновлення. Нарешті у 1824 році київський архітектор Андрій Меленський розробив проект відбудови. Згідно нього аркаду нижнього ярусу було укріплено додатковими центральними пілонами, дах замінено на звичайний чотирисхилий, церковній бані надано спрощених класицистичних форм, а зі східного боку прибудовано невелику цегляну кухню.  У приміщеннях першого поверху розмістилися житлові кімнати викладачів духовного закладу, пекарня, кухня, їдальня і різні комори.

Найбільше спотворення чекало на вишукану будівлю у другій половині XIX століття. За ректорства у Київській духовній академії уродженця села Борщева, Воронезької губернії, Філарета (Філаретова) до корпусу було вирішено з трапезного храму перевести бібліотеку. Задля цього до 1864 року єпархіальний зодчий Павло Спарро замурував арки галерей обох поверхів. На їх місці утворилися звичайні довгі коридори. Між колишніми філософським класом і конґреґаційною залою було пробито перекриття і побудовано нові центральні сходи. Ґанок першого ярусу перетворився на вестибюль. Задля встановлення замість печей централізованої системи опалення під будовою вирили підвальні приміщення. Крім того, у раніше богословському класі почав діяти фізичний кабінет.

Додаткові переобладнання в корпусі сталися у зв’язку із облаштуванням в ньому у 1873 році Церковно-Археологічного музею, заснованого однойменним товариством при духовній академії. Згодом йому було передано портретну галерею конгреґаційної зали, а на загал до початку XX століття колекція установи налічувала понад тридцять тисяч старожитностей. Не враховуючи зібрань цінних рукописів і книжок.

Щодо стану старовинної споруди, то помітних втручань в її структури на межі століть було ще кілька. У 1896 році її стіни укріпили додатковими металевими стяжками, а напередодні I світової війни, 1914 року, знаменитий київський архітектор Павло Альошин провів тут комплексний ремонт.

В днину Української революції у приміщеннях академії розміщалися військові установи. Із встановленням в Києві режиму більшовиків корпус було передано Всеукраїнській академії наук. На другому поверсі залишилася бібліотека, що успадкувала 158 тисяч томів духовної академії, а на першому до 1936 року квартирував комунальний відділ Народного комісаріату освіти, який здавав приміщення в оренду. Тож, тут навіть встигла побувати Київська профспілка металістів, яка у колишніх класах організувала свої підприємства.

Від середини 1930-х років і до 1991 року старовинна будівля академії належала Всенародній бібліотеці України, яка згодом дала початок Національній бібліотеці імені Володимира Вернадського. У роки II світової війни частина книжкового зібрання була евакуйована Уфи, а частина вивезена до Німеччини. Пізніше більшість фондів Києву вдалося повернути. У 1948 була відновлена баня Благовіщенського храму, яка постраждала раніше внаслідок бойових дій. Протягом наступних десятиліть у корпусі здійснено кілька етапів ремонтно-реставраційних робіт за участі архітекторки Раїси Бикової.

Із відновленням Україною Незалежності Староакадемічний корпус був повернений Києво-Могилянській академії, відродженій на початку 1990-х років у статусі Національного університету. За проведених в той час дослідницьких робіт на першому поверсі будівлі під шарами вапна були віднайдені фреско-клейові розписи XVII – XVIII століть. Серед них композиції Розп’яття, Преображення, Благовіщення, Богоявлення, Знамення, Хрещення Господнє і образ Богоматеті.

В стінах споруди донедавна містилися бібліотека, архів і докторська школа навчального закладу. Конґреґаційна зала почала приймати наукові форуми. В ній відбувалися презентації, концерти, зустрічі з відомими діячами. У1996 році під час візиту до України академію відвідав принц Уельський, а нині король Великої Британії – Чарльз III. В приміщеннях під склепіннями першого поверху між 1994 – 2011 роками діяли виставкові простори: спочатку Центр сучасного мистецтва, переформатований згодом на Центр візуальної культури при НаУКМА.

Від 2017 року і до поточного, 2026 року, вже майже десятиліття триває реставрація пам’ятки, кінця якій доки що не видно. Згідно прийнятій концепції оригінального барокового вигляду корпусу вирішили не повертати: дах лишили простим, вальмовим, і зовнішні галереї – головну принаду споруди – також розмуровувати не наважилися.

*Національний університет «Києво-Могилянська академія»