Величний храм, що ефектно домінує у ансамблі стародавньої обителі, є однією з ключових пам’яток всього українського зодчества. Він був серед перших зразків будов, які із другої половини XVII століття набули барокових рис. Проте, водночас саме цей собор майже повністю зберіг недоторканим свій первісний об’єм і початкове зовнішнє оформлення. Й, що абсолютно унікально, його загальний образ – візантійської і давньоруської традиції – доповнюють притаманні Західній Європі романські архітектурні елементи.

Неординарним являється й ключове джерело історичних знань про цю дивовижну святиню. Її у своїй хроніці «Скарбниця потрєбная і пожитєчная всєму свєту», виданій 1676 року у Новгород-Сіверському, у всіх подробицях описує тодішній архімандрит Єлецького монастиря Йоаникій Ґалятовський. Справжній інтелектуал, теоретик церковного красномовства і ексректор київського Могилянського колегіуму, він збирає і публікує фактично перше в Україні мистецтвознавче дослідження.

Й навіть саме лише звернення у передмові до можновладного мецената ввіреної Ґалятовському чернігівської обителі повною мірою розкриває і подальший вельми цікавий зміст твору, і його неперевершений бароковий стиль:

Ясновельможному, його милості, пану Івану Самойловичу, гетьманові війська його царської пресвітлої величності Запорозького, фундаторові своєму та добродієві ласкавому ласки Божої на землі, доброго здоров’я, довгоденьства, щасливого життя та звитяжства над неприятелями, потім вічного дістати в небі тріумфу від щедрої правиці Бога в Тройці єдиного щиро бажає християнин. Дорогу скарбницю із скарбами дорогими приношу перед знатну увагу вашу, ясновельможний гетьмане козацький, милостивий пане мій та добродію ласкавий. Скарбницею є пресвята Богородиця Єлецька, а її чуда скарбами називаються.

Отець Йоаникій пише, що церква Успіння Богородиці відома ще “від благочестивого князя чернігівського Святослава Ярославича, Володимирового внука, монарха руського”. Однак, на сьогодні більшість науковців поділяють думку, що за згаданого правителя у 1060 році був тільки-но заснований Єлецький монастир, а його соборний храм побудували вже ближче до середини XII століття.

Це виявляє присвята храму і низка особливостей його опорядження – за зразок чернігівцям послужив Успенський собор Києво-Печерської лаври. Як і взірець спочатку, він являвся тринавовим, триапсидним, шестистовпним і хрестовокупольним за планом. Ґалятовський також згадує, що були “як у Києві Печерська, так і в Чернігові Єлецька церкви довкола каплицями оточені”. Втім, наразі вважається, ніби насправді йшлося або про одноповерхові галереї з північного й південного боків і тамбур біля західного порталу, або про невеликі однакові ґанки з усіх сторін, окрім східної.

Чернігівський Успенський Собор в основному своєму об’ємі має двадцять метрів завширшки, тридцять завдовжки, і біля двадцяти п’яти заввишки. Від лаврської Великої церкви його відрізняє кілька нюансів. По-перше, бокові апсиди цього храму нижчі від середньої, що назагал надає всій будові більш пірамідальної форми. А, по-друге, з півдня у нартексі – приміщенні при вході – в основну структуру вбудована хрещальня, над котрою на рівні хорів була розміщена окрема молельня настоятеля монастиря.

Власне, саме в апсиді цієї хрещальні були віднайдені залишки кількох давньоруських фресок. Про один з цих розписів  – із Орантою – оповідає у своїй «Скарбниці…»  архімандрит Йоаникій, згадуючи усілякі пов’язані із собором дива:

над вівтарем є вимальований образ Богородиці стоячої і обидві руки до неба підносячої… Під вівтарем був скарб, схований якимось чоловіком московським в склепику мурованім. Але Горностай [польський воєвода] скарб той – повний баняк мідний копійок срібних – забрав, коли взяв Чернігів і з Чернігова московських людей вигнав… Коли чоловік той повернувся і скарбу свого не знайшов, то блазнював із Пресвятої Богородиці, мовлячи такі слова: “Чому ти не встерегла мого скарбу?” – і, розгнівавшись, образ її у лик ударив, але зразу там же сказився й ошалів від сатани… А образ той старий, того году мальований, котрого вся церква була мальована. І стала тому образу велика повага від чернігівців.

Єлецький храм Успіння став одним з перших на Русі, де була застосована виключно рівношарова техніка кладки. Тобто, його стіни, на відміну від, наприклад, Софії Київської, були вимурувані виключно з цегли-плінфи на вапняно-цем’янковому розчині – без додавання рядів з великих кам’яних брил. Станом на XII  століття ззовні фасади вкривав тиньк, що його було розграфлено на великі прямокутники. Таким чином утворювалася своєрідна імітація однакових тесаних каменів.

Напівциркульні вікна в три яруси й вхідні портали заглиблені та мають уступчасте обрамлення. Взагалі ж відчутно аскетичний екстер’єр прикрашають майже  тільки півколони й плоскі пілястри з різьбленими капітелями. А ще по периметру усього собору, під грішнім рядом ніш і віконних отворів, додано рідкісний на наших теренах аркатурний фриз – випуклий орнамент з багатьох малих арочочок. Задля нього і низки інших декоративних елементів була використана спеціально виготовлена ​​лекальна плінфа. Все це разом доволі переконливо свідчить про ймовірну роботу над собором майстрів, як припускається, з Північної Італії, і дозволяє зараховувати його в екземпляри, поміж іншого, романського стилю.

Всередині храм понині вражає своєю природньо стриманою і могутньою урочистістю. Атмосферу піднесеного духу в ньому створює вільний від перепон простір під центральною банею, що довкола нього здіймаються до самих підпружних арок стрункі опорні стовпи. І лишається хіба уявляти первісну красу інтер’єрів, коли (як показує археологія) підлогу вкривали килими різнобарвних керамічних плиток, світло в приміщення потрапляло крізь кольорове віражне скло, а зі стін на відвідувачів дивилися десятки біблійних персонажів, прописаних невідомими художниками із нетиповою для тої давньої доби витонченістю.

Єлецький монастир значно постраждав 1239 року, за монгольської навали. Кілька століть він простояв у занепаді, доки в середині XV століття його не відновили турботою князя Івана Можайського. Цей бентежний представник династії московських Калитовичів боровся за великокняжий престол із братами й іншими родичами, та програвши, перейшов на службу до польського короля Казимира IV. За що й отримав у вотчину на тоді підконтрольні Польщі Гомель, Любеч, Стародуб і Чернігів.

Основні зміни того періоду у зовнішньому вигляді собору торкнулися його верхів. З давнини храм мав, ймовірно, лише одну, центральну, баню. Вона височіла на циліндричному барабані й, як і решта покрівлі, була вкрита олов’яними плитами. Та з описів архімандрита Ґалятовського дізнаємося, що у XVI столітті:

на Єлецькій церкві було багато верхів кам’яних; Єлецький монастир був оточений палями, як замок Чернігівський, і жили тут московські монахи. На Єлецькій церкві були верхи муровані, але покриті не оловом, а дошками просмоленими; коло церкви були келії, де жили ченці, в монастирі був колодязь, великі дзвони висіли на двох стовпах, а малі – на дзвіниці.

У першій половині XVII століття старовинну чернігівську обитель, як і все місто, спіткало чимало негараздів. У колотнечі за владу на Московії вона поволі опинялася під контролем різних сил: місцевих православних, московитів, поляків, греко-католиків… Зрештою, як написано у «Скарбі…», під час однієї з пожеж в Успенської церкви:

верхи муровані над хором і з боків упали на решту і великий верх мурований у засклепені ся проламав і впав, і вчинив грамот великий, який по всьому Чернігові люди чули.

Вочевидь, за уніатського архімандрита Кирила Транквіліон-Ставровецького, між 1628 і 1646 роками, ці значні ушкодження не знайшлося можливості усунути. Масштабні відновлювальні роботи розпочалися в соборі тільки-но після остаточного оволодіння Черніговом козаками Богдана Хмельницького, у 1649 році. Тоді ігуменом у Єлецькому монастирі став один з найвидатніших політичних і церковних діячів Гетьманщини, славетний Лазар (Баранович). Втім, навряд в нього вистачило часу і натхнення здійснити справді гідний величного княжого храму ремонт. В ті роки святому отцеві доводилося також опікуватися Кирилівською і Братською обителями в Києві, бути ректором школи у Гощі й Могилянського колегіуму, а згодом додалися ще й посади єпископа Новгород-Сіверського, архієпископа Чернігівського і, кінець-кінцем, місцеблюстителя всієї Київської митрополії.

Аби високославній чернігівській обителі приділялася уся необхідна увага, у 1669 році Баранович висвятив на її архімандрита свого учня з Могилянки і у подальшому вірного соратника, багатократно згадуваного нами вище Йоаникія Ґалятовського. Впродовж наступних двох десятиліть той віднайде усі потрібні потуги, аби здійснити справжнє відродження монастиря. Й перший етап відновлювальних робіт було завершено вже за рік по призначенню святого отця на посаду, коли у присутності гетьмана  Дем’яна Многогрішного наново освятили щойно відремонтований Успенський собор. З цього приводу Ґалятовський написав, що раніш у понівеченій церкві:

нерозумні звірята і птахи гнізда собі чинили, а тепер тут перебуває Син Людський…

Складно визначити точно, коли і які саме зміни вносилися у вигляд давньоруського храму за архімандрита Йоаникія – адже відомо, що наступного року після його переосвячення він особисто їздив до царів у Москву й надолужився отримати додаткові кошти на відбудову – та у підсумку будівля собору набула безпосередньо тих обрисів, що ми можемо спостерігати їх і в наші дні. Тоді:

• з церкви нарешті прибрали купи накопиченого в ній у період занепаду сміття, землі і битої цегли;
• на бічних фасадах охайно стесали і перетворили на кріплені пілястри давньоруські напівколони;
• лучкові фронтони домурували гострими завершеннями;
• замінили усю покрівлю;
• задля освітлення молельні над хрещальню в її стелі пробили круглий отвір під новим світловим барабаном;
• аналогічні високі підбанники, рясно прикрашені фігурними візерунками, встановили симетрично із півночі нартексу, над центральною апсидою і, як пишуть деякі дослідники, над хорами із заходу (але він не зберігся);
• й також на значно більший за розміром підбанник, але менш декорований, встала й головна баня.

 

Відтак усі верхи перетворилися на багатоярусні: менші бічні отримали по два залами, а центральний – аж цілих три. На загал, про всю ту чималу реконструкцію український мистецтвознавець  Григорій Логвин висловив таку думку:

Напевно, можна сказати, що ця практично перша відбудова храму часів Київської Русі була найбільш вдалою серед інших храмів, що відбудовували пізніше.

В соборі були облаштовані головний престол на честь Успіння Пресвятої Богородиці, південний – Архангела Михаїла, північний – Іоанна Хрестителя, а також ще один, невеликий, –  Святого Георгія на хорах. Взагалі ж, у відповідності до тогочасної традиції, стіни всередині храму не розписували, а лишали тільки побіленими. Основним об’єктом уваги і шанування прочан таким чином ставав ключовий елемент церковного інтер’єру – іконостас.

Й Успенський собор Єлецького монастиря отримав іконостас істино грандіозний. Він належав, як вважається, до найбільших в Україні. Він займав ширину всіх трьох нав, що його бічні поля були трохи нижчими від центрального, котре, в свою чергу, здіймалося на висоту цілих п’яти ярусів. За дизайном цей захопливий витвір сницарства наслідував ренесансний аналог Великої Церкви Києво-Печерської лаври. Низка ознак вказує на те, що ікони для нього створив талановитий чернігівський іконописець Григорій Дубенський, котрий раніш написав знаменитий образ Іллінської Богородиці.

 

Захопливий же опис всього іконостасу лишив нам почтивий український мистецтвознавець і археограф Вадим Модзалевський:

яке торжество, яка чарівність цей іконостас. Все різьблення визолочене, а тло пофарбоване в червоне золото на синьому бархаті. Різьблення густе і соковите, частіш за все зустрічаються мотиви своєрідних арабесок, які нагадують формою уламки раковин; колони повиті пишними стилізованими гронами винограду. В цьому іконостасі мистецтво епохи бароко залишило одну з найкращих своїх пам’яток. Різьблення – суцільне мереживо ажурних рослинних плетінь – звивистих гірлянд, в які вплетені соняшники і квіти. Мотив гірлянди з акантового листя, який отримав в Україні особливу назву «мороз», іде із Заходу, з декорацій Відродження й античності, досить точно повторений українськими майстрами. Але дух України все ж таки повіває від цих листочків і вінків із вплетеними в них квіточками, зірочками і навіть букетами, які підіймаються з горщиків для квітів.

На жаль, це мистецьке диво було втрачено у першій половині XX століття: чи-то наміряно його знищили більшовики, чи-то загинув у пожежі в роки II світової війни.

Згідно провідної версії, кошти на Єлецький іконостас, як і на всю відбудову монастиря, щедро виділив Василь Дунін-Борковський. Представник польського шляхетського сімейства, він із часів Хмельниччини пов’язав свою долю із Україною, й ставши Чернігівським полковником, перетворився на головного благодійника міста. По смерті, 1702 року, свій упокій знаний козацький політик первісно знайшов саме у стінах Успенського собору. Епітафію на його честь склав тодішній архімандрит обителі, Іван Максимович. Пишний той текст, із вказанням усіх благих діянь Борковського, було вкарбувано на срібній дошці й розміщено над його могилою. Також місце поряд зайняв порядних розмірів ктиторський портрет полковника. Сьогодні цей винятковий витвір українського барокового малярства являється, мабуть, найбільшою цінністю колекції Чернігівського обласного художнього музею. Втім, з невстановлених причин тіло Василя Дудіна невдовзі після поховання було із Чернігова перевезене до родового маєтку у Бобровиці, й там перепоховане. Відтак, більше трьох століть ім’я того знаного діяча Гетьманщини супроводжує дещо моторошний містичний флер.

Стародавній соборний храм Єлецької обителі ще від часів Давньої Русі слугував можновладним чернігівцям за некрополь. У стінах нартексу, в так званих аркасоліях, ставили цегляні й пірофілітові саркофаги місцевих князів. За доби ж козаччини тут були поховані:

• 1688 року, власне, архімандрит Йоаникій Ґалятовський;
• у окремому склепі 1695 року – батько гетьмана Павла Полуботка, наказний полковник Чернігівський впродовж 1671 – 1672 років, Леонтій Полуботок;
• у спеціально добудованій наприкінці XVII століття до південного фасаду собору церкві-усипальні – наступні очільники Чернігівського полку, Яків Лизогуб і його син Юхим.
• пізніше – представники козацько-старшинського і згодом дворянського роду Милорадовичів.

Ще одним унікальним художнім твором, пов’язаним із чернігівським Успенським собором, являється Єлецька ікона Божої Матері. Збережена донині її варіація змальовує диво появи на гіллі ялини святого образу Богородиці (що воно і дало початок обителі у далекому XI столітті), а також, у нижній частині,

• ліворуч – сучасний іконописцеві Чернігівський замок,
• а праворуч – описуваний нами соборний Єлецький храм.

Зважаючи на техніку живопису й зафіксовані тут архітектурні особливості будов, автором ікони мав бути місцевий майстер й створив її, скоріше всього, на початку XVIII століття.

Тож, дана копія, мабуть, тільки відтворює ту, що її 1676 року згадує Ґалятовський у «Скарбниці…». Мовляв, відповідного сюжету на Московії:

образи такі продають, де намальовано дерево єлове, або ялину, з гілками зеленими, і між тими гілками зеленими високо намальована Родителька Божа, на своїх колінах дитятко Христа сидячого під пахви лівою рукою держача; правою рукою Христа за ноги держить, а Христос в лівій руці держить хартію звитую. Такий образ із Великоросії, з міста Володимира купець Никита Козел і брат меньший Матвій привезли до Чернігова на ярмарку під час Богоявления святого. Цей образ у них купивши, Костянтин Костянтинович Мезопема віддав до церкви Богородиці Єлецької.

В Мазепинську добу, після спочину архімандрита Йоаникія, Єлецький монастир очолювали такі блискучі представники української церкви, як:

• Феодосій Углицький – між 1688 й 1695 роками – екс-намісник Київської митрополії, ще один сподвижник Лазаря (Барановича) і його наступник на Чернігівській архієпископській кафедрі;
• Іван Максимович – між 1696 і 1697 роками – згадуваний вище священник також був обраний чернігівським архієреєм, заснував Чернігівський колегіум, а уславився під іменем Йоана Тобольського, митрополита на Сибіру, святителя тамтешніх земель;
• Дмитро Туптало – між 1697 і 1699 роками – майбутній, оповитий славою, митрополит Ростовський й Ярославський.

Всі вони сприяли добробуту дорученої їм обителі і дбали про її древній соборний храм.

Ймовірно, у середині XVIII століття, за архімандритства Гервасія (Линцевського), котрий також був висвячений на єпископа Переяславського і Бориспільського, нішу-картуш над центральним порталом Успенського собору прикрасили ліпні голівки янголят-путі. Одначе, на цьому період розквіту і розвитку Єлецького монастиря добіг кінця. У 1786 році за наказом імператриці Єкатєріни II всі чернечі землі і маєтності були забрані на користь держави, й про великі оновлення чи-пак муроване будівництво довелося на довго забути.

1892 року визначною подією в історії храму стало виявлення у його західній частині петербурзьким мистецтвознавцем, професором Адріяном Праховим фрагментів давньоруських розписів. Очікувалося, що під живописом XIX століття (доволі посереднім) будуть, подібно до Софії в Києві, виявлені численні твори стародавніх художників. Однак, коли після закриття більшовиками Єлецької обителі, впродовж 1920-х років істориком архітектури Іполитом Моргілевським в чернігівському соборі були проведені кропіткі наукові дослідження, зразків фресок XII століття вдалося відшукати зовсім небагато. Серед них – жіночій образ, приписуваний Святій Єлені. У графічному і кольоровому трактуванні її одягу спеціалісти вбачили наявність справжніх українських мотивів – вперше мистецьки чітко проявлених.

На початку вторгнення гітлерівських військ, восени 1941 року, Успенський собор було сильно ушкоджено внаслідок влучання запальної бомби. У полум’ї загинули олійний стінопис, деякі фрески та, ймовірно, бароковий іконостас. Наступні кілька років німці в храмі тримали стайню. Втім, із поверненням до Чернігова за кілька років совєтського режиму ситуація для пам’ятки кардинально не змінилася – в її приміщеннях спочатку зберігали запаси солі (що надзвичайно шкодило залишки живопису), а потім розмістили склади металобрухту й запчастин.

На початку 1950-х років церкву нарешті звільнили від зайвих речей і під наглядом архітектора Дениса Віроцького дещо відновили та консервували. Впродовж наступних десятиліть її кілька разів намагалися більш масштабно реставрувати, й навіть лунали пропозиції опорядити будівлю у формах XII століття. Втім, цим планам не судилося здійснитися. Згодом собор було включено до складу архітектурно-історичного заповідника «Чернігів стародавній» й в ньому почав діяти музей. У 1992 році храм, разом із всім Єлецьким монастирем, опинився у господарюванні релігійної громади православної церкви московського патріархату. Відтоді тут проводилися певні ремонтні роботи, якість і доречність яких у спеціалістів викликала сумніви. У 2005 році в соборі було встановлено нову вівтарну огорожу, що її різьбяр Д. Рижов виконав у неовізантійському стилі.

Підбанники Успенського собору, як і стіни більшості інших монастирських будов, постраждали через обстріли російською армією, навесні 2022 року. Отже, вчергове українська пам’ятника архітектури національного значення опинилася під загрозою руйнації росіянами.