Не можна переоцінити значення Іллінської церкви в історії вітчизняної архітектури – поетично вписаної у довкілля давньоруської пам’ятки, що зберегла переважну більшість архітектурних форм в архаїчному варіанті в поєднанні з не менш цінними нашаруваннями епохи українського бароко.

– констатує Маріоніла Говденко, архітекторка-реставраторка, яка разом із колегами у 1960-х роках фактично врятувала цю чернігівську дивовижу від повної руйнації. І з нею можна хіба погодитися. Та аби дійти даного висновку, варто ознайомитися із усім чималим шляхом, що здолала до тепер сама унікальна будівля.

У 1069 році на Болдиній горі, що тоді розташовувалася за версту (як писали колись) від Чернігова, оселився преподобний Антоній – один з основоположників Києво-Печерської лаври. У схилі він “іскопав” собі печеру, і невдовзі чернігівський князь Святослав, син Ярослава Мудрого, поставив над нею невеликий дерев’яний храм. Так розпочалася історія нинішнього великого Троїцько-Іллінського монастиря.

Щодо часу заміни першої зрубної церкви новою мурованою – яка, власне, достояла до наших днів – думки дослідників різняться. Найімовірніше, сталося це на межі XI – XII століть. Втім, важливішим видається не дискусія довкола хронології, а суто питання архітектури. Справа в тому, що з усіх вцілілих давньоруських взірців чернігівський храм Іллі Пророка над печерами – єдиний у своєму роді.

На відміну від усіх інших сакральних споруд домонгольського періоду на наших теренах тільки ця церква не має стовпів і складається лише з однієї нави. Тобто, підбанник первісно однієї бані тут одразу спирається на підпружні арки, врізані у товщу стін, без жодних інших підпорок. Завдяки цьому доволі мініатюрний храм отримав додатковий внутрішній простір, і водночас такий прийом дозволив зберегти принцип хрестовокупольної системи.

Взагалі ж базове призначення церкви також достеменно невідоме. Вона чи-то була поставлена у якості каплиці при вході до печерного комплексу, чи-то виконувала ще й функцію баптистерію-хрещальні. Вимурувано її з цегли-плінфи на вапняно-цементівочному розчині. Ззовні задля імітації білокам’яної кладки стіни були спеціально специфічно потиньковані. До центральної нави вів втрачений пізніше невеликий прямокутний нартекс. Над ним знаходилися хори, до яких можна було потрапити через двері з вулиці, із північного відкосу гори. У нижньому рівні тут пролягав від південного порталу наскрізний прохід до печер. Східний бік оформлювала вціліла дотепер напівкругла апсида. Фасади у місцях прилягання стін отримали плоскі лопатки.

Згідно місцевих народних сказань під час монголо-татарської навали 1239 року церква сховалася під землю, й вийшла назовні тільки коли Чернігівщина зикнула з себе загарбницьке ярмо. Позаяк сталося це в День Іллі Пророка, на його честь наново храм і освятили. Та якщо не зважати на міфи, вочевидь, в ту буремну добу святиня, бодай і втративши свою внутрішню оздобу, на загал добре зберіглася. Наприкінці XVI століття її додатково відновили: стіни завершили потужно розкріпованим карнизом, додали бані над нартексом-бабинцем і вівтарем, а також із південно-східного кута добудували невелику паламарню.

Та справжній ренесанс чекав на Іллінську церкву по звільненню Чернігова козацьким військом Богдана Хмельницького. Як зазначає у книзі «Руно орошенноє» видатний український автор доби бароко Дмитрій (Туптало), її 1649 року разом з обителлю

старанням і коштом благочестивого ктитора пана Стефана Подобало, колишнього полковника чернігівського, реставрував всечесний ієромонах Зосим Тишевич*, ігумен того ж монастиря.

До слова, пан Подобало – чи-то Подобайло, чи Пободайло – колишній гвардієць Адама Киселя, а потім вірний Богданів сподвижник, полегши у битві під Старим Биховом 1654 року, із почестями був похований саме у опікуваному ним чернігівському храмі.

 

* частіше у джерелах фігурує, як Зосима (Тишкевич)

Перебудова середини XVII століття видалася дійсно суттєвою. Старий бабинець розібрали й замість нього у всю ширину і висоту давнього храму із західної сторони спорудили новий восьмигранний об’єм. Над входом тут з’явилося вікно-квадрифолія. Грані обрамили складної структури пілястрами. Вікна, ніші і портали на всіх фасадах прикрасила різнорідна лиштва й трикутні та вінцеподібні сандрики.

Головне ж – нові бані. Дві менші, над апсидою і бабинцем, встали в ряд із переробленою великою центрально. Всі вони отримали по три яруси-заломи, потягнувши зрештою композицію всієї будови до гори. Відтак, висота церкви почала складати майже дев’ять метрів, ширина – майже вісім, а довжина – всі двадцять сім. Багато спеціалістів в області архітектури вважають, що дана споруда стала чи не першим прикладом, коли при муруванні було явно застосовано типову для дерев’яного народного зодчества тридільну структуру храму.

Варто обмовитися, що саме для цієї чернігівської церкви у 1654 році іконописець Геннадій, відомий також за світським іменем Григорій Лубенський, написав образ Діви Маріїі, що пізніше став знаменитим, як  Богоматір Іллінська. Український мистецтвознавець  Григорій Логвин пише про неї:

Під впливом гуманістичних ідей в мистецтві почали малювати святих не зречених всього світського, а схожих на звичайних людей. Тому Лубенський намалював богоматір як красиву, молоду матір з дитиною на руках. Надзвичайно високі мистецькі якості ікони вражали сучасників, які зв’язували з нею свої сподівання на краще життя, складали про неї пісні й легенди.

Обрис нещодавно відновленого на Болдиній горі храму можна побачити на титульному аркуші «Алфавіту римами сложеного». Цей твір 1705 року видав архієпископ Чернігівський, уславлений у майбутньому як митрополит Тобольський, Іван Максимович – у відкритій ним самим при Троїцько-Іллінському монастирі друкарні. Ймовірно, це перше достовірне зображення описуваної пам’ятки.

Інтер’єр Іллінської церкви, попри загальну камерність, сприймається як доволі світлий і затишний. Завдяки високій бані, не обмеженій стовпами простір всередині вільно розкривається в височінь. Й безумовною його коштовною окрасою є шедевр українського сницарства – розкішний триярусний іконостас в стилі рококо. Проте, він заслуговує на окрему розлогу оповідь.

Подібно до більшості монастирських храмів України, Іллінський прийшов у помітний занепад внаслідок впровадженої російською царицею Єкатєріной II наприкінці XVIII століття секуляризації. До того ж його парафію склали малочисельні в місті старообрядці, яким утримувати подібну будову було за дорого. Лише збір коштів, організований 1796 року чернігівським архієпископом Віктором (Садковським) допоміг тоді її вберегти. Однак, протягом наступного століття богослужіння в стародавній церкві проводилися тільки раз на рік – у день Іллі Пророка.

Загальну цікавість до пам’ятки повернулася, коли під час археологічного з’їзду у Чернігові 1908 року його організатор, Федір Горностаєв, а також мистецтвознавець Дмитро Айналов та харківський єпархіальний архітектор Володимир Покровський з’ясували, що вона насправді є домонгольською. В результаті храм почали ретельно досліджувати і обстежувати. Навіть побудували поряд стилістично прийнятну дзвіницю – в українському бароковому дусі.

Та до дійсно великої реставрації Іллінської церкви дійшло аж за п’ять десятиліть по тому, коли у 1967 році її було включено до складу  архітектурно-історичного заповідника «Чернігів стародавній».  Впродовж наступних п’ятнадцяти років над збереженням пам’ятки у відповідності із науковими підходами працювали архітектори Микола Холостенко, згадана на початку Маріоніла Говденко і група фахових інженерів. Крім іншого їх стараннями при підніжжі Болдиної гори було сконструйовано підпірну залізобетонну стіну, що не дозволяє храму заповзти по схилу. Нині в його стінах і у печерному комплексі поряд діє один з найцікавіших в країні музеїв.